Гуляй, Гуляйполе!

01.09.2006 12:19

Юрій В. Нога

Гуляє Гуляйпóле, Гуляйполе гуля...
Комусь хай очі коле, а ми, брат, звідтіля
Г. Лютий

    24 серпня 2006 року. Україна. Запорізька область. Невелике містечко серед безкраїх степів. Молодші посміхалися,            старші хрестилися, коли на гуляйпільський стадіон в’їхала тачанка. Дійсно, уявити психічно здоровій людині лауреата шевченківської премії Ульяненка в кубанці, шкірянці, тельняшці, з маузером, портупеєю і чорним прапором над головою – складнувато. Можливо, як і Сергія Жадана в ролі Льови Задова в башлику і галіфе, з носогрійкою за вухом. Дехто нервово гортав книги і вдивлявся у фото, яким понад 80 років, протирали окуляри, переводили погляд з фото на тачанку... Та давайте підемо у хронологічному порядку.

Як прийнято писати в голівудських підводках – приблизно за місяць до цього. Лежав у тіньку Олесь Доній та й думку гадав, як йому потрапити з Запоріжжя до Гуляйполя. І був подивований тим, що на карті написана одна назва, а люди інак­ше як Махноград не називають... Багато цікавого тоді ді­знав­ся історик і політолог. Багато тоді різ­ного проговорили, однак не завжди наші бажання збігаються з нашими можливостями. Зате на наступний рік уже стіль­ки заготовок, що якщо їх буде реалізовано, то таврійські ігри й казантипи будуть блідими примарами. Не заглиблюючись у деталі скажемо так: за допомогою двох міністрів дійство під назвою «День незалежності з Махном» відбулося.

Від’їзд зі столиці в нашому автобусі запамятався фразою Романа Чайки, що він оце ніколи не святкував День Незалежності під вокзалом. А ті, хто заплатив гроші і думав, що дві доби буде «водка піть, зємля валяться», були трохи засмучені, бо україн­ські музиканти і літератори до
3-ї–4-ї години ранку спокійно спіл­кувалися без стимулюючих засобів.

Після прямого запитання, для чого це все, організатори замислилися, і хоча спілкування відбувалося напівформальне, – сиділи ми під сценою, – відповідь змусила поміркувати.

Вперше селянсько-робітничий визвольний рух південного сходу України (те, що називають «махновщина») окреслено як державотворчий. Вони творили свою Українську державу. На свій сором я тільки зараз почав читати праці Нестора Івановича (моя дружина – правнучка сотника його армії), і на свій подив зрозумів, що вони повністю вкладаються як у територіально-адмі­ністративну, так і в політичну реформи. Хіба не Президент намагається дати більше прав громадам, чи не «регіонали» відновлюють безподаткові зони? І для короткопам’ятних «нашоукрів»: на вибори саме ви винесли гасло «багаті поділяться з бідними». Здається, комуністи перед виборами обіцяли повернути безоплатну медицину й освіту, соціалісти розказували про соціальні гарантії для трудового люду. В нас це називається демократія, а коли це намагається зроби­ти одна людина, – то це анархія.

Значить, я анархіст: повина існувати загальнодоступна безоплатна медицина й освіта, та паралельно ніхто не повинен зупиняти розвиток платної. Повинна бути загальна диференціація податків залежно від прибутків, і рішення про ремонт дитячого майданчика мають приймати не депутати міськради, у яких 7 місяців на рік канікули, і чекати все літо, поки вони паряться на морях, – тупо, а мешканці будинків – громада. Формування армії за територіальним принципом: ви здасте якимось зайдам брата, однокласника, сусіда, ко­ха­ну людину? Цікаво, за скільки днів губернатора Каліфорнії з ротою спецназу списали б на бойові втрати, якби вони спробу­вали знайти мене в рідному се­лі? Чи саме не в цьому була сила ота­манів, «батьок», пізніше – УПА?

Та щось ми відволіклися від теми фестивалю. Про ідеологічні та державотворчі аспекти поговоримо, можливо, іншим разом, скажімо, наступного року.

Хто посміхався, хто хрестився, хто... Однак це вже було написано. Тож із класичною затримкою, під бій барабанів на стадіон в’їхала тачанка. Далі можна зробити просто перелік тих, хто встигнув виступити в перший день у частині першій: Уляненко, Покальчук, Жадан, Брацило, Поваляєва, Пантюк, Лазуткін, декілька представників владних структур, Доній. Далі на стадіоні грав оркестр МВС, у частині другій виступали всі охочі, та їх було забагато. Тому початок літературного боді-арту (розписування поетами натурників-добровольців власними текстами) багато хто пропустив. З морально-етичних причин тут не буде фотографій з цього дійства. Цікавий факт: після невдалого жарту, що не вдалося виявити переможців, більше трьох десятків місцевих дівчат погодилися стати моделями для українських поетів. Та це всього-навсього показник того, що фестина вдалася. Люди повірили. Змінилася навіть психологія: базар, який ніколи не працював після 16-ї, забезпечував покупців цілодобово. Кожен учасник, а їх було близько тисячі, за дві з половиною доби витратив від десяти до ста євро. Дві з половиною сотні журналістів створили небувалі черги до інтернет-кафе... Не знаю, скільки отримав міцевий бюджет, скільки отримали місцеві підприємці, але саме так починається відродження ре­гіонів.

Для більшості місцевої молоді, яка бачить музикантів на музичних каналах, літераторів у ток-шоу і по­літ­дискусіях, можливість смикнути за рукав Доброговечора, Чайку, лірника Сашка була шоком. Во­ни побачили, що це живі люди, які п’ють пиво, скаржаться на погоду тощо.

Багато хто вперше почув таке прізвище як Подерв’янський, і хоча дітей довелося посадити на тачанки й катати по колу, щоб Лесь спокійно читав і не шокував юнацтво, наступного дня цитати з нього стали народними. А за кількістю автографів з ним міг конкурувати хіба гурт «От вінта», і то тільки в повному складі.

Незрозуміле подивування ви­словлювали учасники з західних регіонів, які визнали, що мова тут чистіша, ніж в Ужгороді чи Франківську. А коли стадіон почав підспівувати «Хорті», а потім «Вію», зрозуміли, чому ідеологи українського націоналізму походять зі степу.

Лірник Сашко збирав найбільшу денну аудиторію. Його казки слухали як підлітки, так і люди, чиї онуки закінчили школу. Організатори навіть намагалися його ізолювати, бо він зірвав преформенс якогось незрозумілого
театру однієї актриски. Коли він залишився без майданчика, за ним до бочки зі свіжим квасом потягнувся народ, 50-літровий кег був спустошений до закінчення казки.

Програма вечірня. Музика. Писати про музику легко і складно. Можна просто дати перелік гуртів і пісень. Можна посмакувати. Але знаєте, досить складно описати формулу з квантової фізики словами – теоретично нібито можливо, але великого сенсу в цьому немає. Музична програма складалася з двох частин – загальної, коли на великій сцені виступали відомі й дуже відомі гурти. Курява стояла, від­падали каблуки, були перформенси. Загалом виступило більше двох десятків гуртів.

І частини другої: коли міліція виводила сторонніх, починалася бардівська ніч, хоч, звісно, мало хто витримував до світанку. Відомі виконавці просили акустичні гітари й самими лише голо­сом і музикою доводили свою майстерність. Для тих, хто не потра­пить на «Мазепа-фест» чи на мистецьку Покрову, до того як розпочнется наступний рік, зможуть відчути цей драйв на диску.

Було багато цікавого, однак щоб зрозуміти все, треба бути присутнім, тому – до зустрічі. Хочеться вірити, що – на День Не­за­лежності і саме в Гуляйполі.

www.smoloskyp.org.ua