День незалежності з Махном.
Нотатки з фестивалю практичного анархізму30.08.2006 15:39
Юка Гаврилова
Зустріч зі столицею махновщини
Від обласного міста Запоріжжя до райцентру, містечка
Гуляйполя, – 100 кілометрів. Зазвичай туди-сюди транспорту вистачає,
але напередодні фестивалю всі квитки на автобуси й маршрутки було
розкуплено заздалегідь. Про додаткові рейси ніхто не подумав. У машині,
якою я їду до колишньої столиці Повстанської армії батька Махна, крім
мене та водія, ще троє: «космічний анархіст» із багаторічним стажем,
науковець-історик із Запоріжжя та анархіст із Москви. Не стихають
балачки про народного отамана. Обабіч шляху – нескінченні поля
соняшників, просторі краєвиди, інколи позначені обгорілими плямами. Нас
весь час обганяють міліцейські авто.
За 100 метрів від стадіону, де має відбуватися свято,
нашу машину гальмують усміхнені міліціонери в парадних строях. Де ще
побачиш у цю ранню годину й спеку таке мальовниче видовище – люди в
цивільному, химерно-військовому та національному вбранні, красиві
вгодовані коні, запряжені в справжні тачанки, з колоритними їздовими на
козлах. А навкруги – різноманітні намети для спання та ятки з пивом та
їдлом. Дивовижна кількість міліції. Гіди-волонтери в чорних футболках
метушаться, радо вітають прибульців, усміхаються, але пояснити щось про
заплановані заходи не в змозі. Це дратує, але стилістику анархічного
збіговиська не порушує.
Голими словами в душу
Опівдні тут уже чималенький натовп. Лунає грюкіт
металевих бочок-барабанів: фест почався. Лаконічні привітання місцевих
офіційних осіб, скупі оплески глядачів, і тачанки повезли по
стадіонному колу веселу й кумедну банду відомих діячів укрсучліту.
Свист, вереск, тупіт копит, запашні кавалки з-під хвостів конячок,
кінематографічні пози, гримаси й фрази. Найавтентичнішими в образах
махновців виглядають письменники Світлана Поваляєва, Юрко Покальчук,
Сергій Жадан, Лесь Уляненко та Сергій Пантюк. Публіка в дитячому
захваті.
Після такого ефектного відкриття фесту глядачів
закликали вільно вибирати собі розваги до душі: набивати шлунки
шашликами-чебуреками й пивом-горілкою, слухати посеред поля авторські
поетичні читання з тачанки чи, сидячи в холодочку, казки лірника Сашка,
кататися по колу на тачанках і бричках, купувати книжки й диски,
пиріжки та іграшки, фотографуватися на фоні усієї цієї пишноти.
Я вибрала поетичні читання. Розігріті сонцем та
горілкою, якось моментально народженою братньою атмосферою, поети
читали натхненно, емоційно, захопливо. Піднесений стан демонстрували й
слухачі із задертими головами й нашорошеними вухами. Люди реагували на
поезію непідробним захватом і шаленими оплесками зі схвальними зойками.
Тут панувала така фантастична буколіка, наче епоха культурконсервів –
радіо, телебачення й звуко- та відеозапису – ще не настала, наче живе
мовлене слово ще цінують понад усе.
Далі був поетичний боді-арт (автори на тілах моделей
писали свої вірші). З естетського перформансу ця подія перетворилася на
веселу вакханалію. Де тут зрозуміти, яку частку оплесків заслужили
вірші, а яку – красиві форми й вихиляси дівчат. Мені особисто коктейль
зі щирості, розкутості, оголеності й влучних метафор смакував найкраще.
Дмитро Лазуткін, поет, між роздаванням автографів:
– Це такий дикий драйв, я навіть і близько такого
не очікував. Це варіант українського Вудстоку. Тут усе так перемішано –
дух свободи й безглуздя. Мені подобається, що наші поетичні вправи з
елементами шоу, подекуди відверто епатажного, і що тутешній народ так
нормально сприймає. Ми недооцінювали спроможність пересічної людини
розуміти сенс таких імпрез. Тут цілком позитивна публіка, навіть дуже
п’яні мають свою естетичну винагороду за стояння й сидіння на пригріві
під час наших махновських читань.
Нестор Махно – герой цієї землі. Нам дуже не
вистачає своїх великих особистостей (звісно, я не про тих, котрих
штампують медіа), справжніх, таких, чиє ім’я може створити свій
контекст. Багато в чому Махна звинувачують, але це дуже просто –
скрипіти зубами, бути незадоволеним й у кращому разі писати сердиті
слова на парканах. Махно свого часу мав і, головне, досі має харизму.
Він створив свій світ, свою волю. Свободу. От хай вигадає хтось свою
свободу. Непросто? Отож-бо.
Історія й сучасність
У розмовах я з’ясувала, що декому, хоча й не кожному
з гуляйпільців, не до історично-філософських питань. Багатьом було
байдуже, з ким і що святкувати в ці вихідні. Вони не приховували, що
хоч із Махном, хоч із Буратіно, хоч і з усім виводком покемонів – аби
було не нудно. Найбільше їх дивував той незбагненний факт, що так
багато прийшлих, чужаків, та ще й переважно молодих, ушановує
напівзабутого Махна. А над усе цікавило питання, чи буде феєрверк. Це
підтвердила своїми враженнями й письменниця
Ірен Роздобудько, лежачи на ковдрі біля намету:
– Це моя думка, але мені здається, що місцевим
людям просто по барабану, що в них був такий знаменитий земляк. Вони
так само прийшли б на свято, наприклад, агента 007. Зараз тут їздять на
тачанках, а в іншому разі їздили б на бентлі. Їх більше цікавлять
проблеми відсутності води й безробіття.
Я вважаю, що дуже правильно зробили організатори,
вирішивши проводити таке альтернативне офіційному свято не в столиці, а
в провінції. Бо лише такими фестивалями, книжковими ярмарками, якимись
нетривіальними мистецькими акціями можна людей відірвати від тотальної
заземленості на побуті й зупинити культурний занепад та
денаціоналізацію.
Сьогодні будуть танці
Надвечір розпочинається музична частина фесту. Із
шостої й до півночі на великій сцені виступають електрифіковані
артисти. А віддалік від рок-гримотіння для врівноваженішої частини
публіки в камерній програмі «Бардівська Ватра» співають сучасні
кобзарі. Натовп шаленіє від гуртів «Вася Club», «Мертвий півень», «Кому
вниз», «Перкалаба», «От вінта». Танцюють геть усі. Дуже багато людей
співає слово в слово разом із музикантами. Ентузіазм, братання, дикі
танці. І лише вервечка охоронців тримає свій фасон – набичено-похмуро
чатує перед сценою.
Мисько Барбара, фронтмен гурту «Мертвий півень», за хвилину до виходу на сцену:
– Не варто чекати від мене логічного пояснення,
але я відчуваю свій глибинний зв’язок саме з Махном, а не з Мікі Маусом
або Фантомасом. Просто мене пре від Гуляйполя, тут кайфово, от і все. І
моя присутність тут невипадкова. Я так відчуваю це. Якби Олесь Доній не
придумав цей фестиваль, то довелося б його вигадувати комусь іншому.
Тільки все одно він відбувся б саме тут і в цей час.
Народ веселився навпрошки, а я шукала місцевих
співрозмовників, щоб деталізувати свої враження від ставлення до Махна
нащадків бійців його армії, що ставила собі за мету цілковите
визволення з-під влади капіталу. Нащадків запорожців, зрештою! Два пани
пожежники назвали Махна бандитом, але від подальшого спілкування зі
мною відмовилися, пояснивши: «Так нам спокійніше буде». А хлопці у
формених малинових беретах раптово замовкали, варто лише було дістати
диктофона.
Добра жінка Валентина, яка пустила мене до себе
переночувати, пояснила, що й досі є тут такі, котрі добре пам’ятають,
по який бік воювали їхні й сусідські родичі. Але вголос, тим більше
перед чужими, цього не розказують, навчені історичними «крутими
переломами». Тож її позиція, як і більшості гуляйпільців проста: краще
своїми справами займатися. Ну а на фестивалі її хоча й шокувало дещо,
але загалом свято сподобалося.
Сергій Пантюк, поет, у черзі за пивом:
– За всі ці роки незалежності влада в столиці
займалася особистими справами та якось не дуже звертала увагу на той
справжній культурний та інформаційний голод, що панує в містечках та
селах України. Легко сказати: «Бездуховний народ, важкі часи» й нічого
не робити. Брехня. Народ у нас духовний і зацікавлений. Стояли й
слухали б вони поезії стільки годин на сонці, якби було нецікаво?
Кілька сотень людей! Не відпускали ані коней, ані поетів.
Я маю досвід читань у багатьох провінціях і можу
свідчити, що по всій Україні люди спраглі до української культури, але
їм нема чим цю спрагу втамувати. І цей фестиваль для них як ковток
свіжого повітря.
Культур-мультур
Блукаючи центральною частиною міста в коротких
перервах між фестивальними імпрезами, шукала книгарню, бо розкладка
коло базару мала лише традиційний компакт-набір із детективів та
жіночих романів московського розливу. Місцеві жителі розгублено
намагалися пригадати хоча б місце, де колись ця книгарня була. На моє
запитання «Де ж ви книжки купуєте?» сором’язливо опускали очі долу й
розводили руками.
Шкода, що тільки два видавництва – «Нора-друк» (Київ)
та «Дике Поле» (Запоріжжя) привезли в Гуляйполе книжки на продаж. Така
сама історія й з дисками: мистецька агенція «Саме так!» із Києва та
одна із Дніпропетровська. Ходячи періодично між ятками, я дедалі
частіше чула «Вибачайте, цього вже немає, розпродали».
Гітами продажу були книжки про Махна, збірки віршів
Сергія Жадана та Дмитра Лазуткіна, п’єси Леся Подерв’янського, романи
Ірен Роздобудько, Лариси Денисенко, Ірени Карпи, Любка Дереша, Леся
Уляненка, а з музики – диски «Океану Ельзи», «ВВ», «Фактично самих»,
Ані Лорак, «Тартака». А вже після першого концерту розкупили альбом
«Вася Club».
Лариса Денисенко, письменниця, вибираючи солому із зачіски:
– Сюди приїхало дуже багато людей із сусідніх
містечок і регіонів, бо це нормально, коли людині хочеться бачити не
нав’язаних, а справжніх особистостей. І мені дуже добре через те, що
молодь(сподіваюся, ти завважила велику кількість молоді серед глядачів)
змогла почути добрячу частину авторів зі спектра сучасної української
літератури.
Навіть за умови, що хтось сподобався більше, а
хтось менше, усе одно це привертає увагу до культури загалом. У
невеликих містечках таке збіговисько зірок трапляється нечасто, якщо
взагалі трапляється. Тут відчутна культурна спрага, тому й книжки, і
диски люди купують дуже активно, і це, скажу відверто, надихає.
Український схід
Переважна більшість людей у Гуляйполі розмовляє між
собою українською або колоритним суржиком і відверто не погоджується
вважатися «русскоязычным населением». З Києва взагалі погано видно й
чути провінцію, а сільську, містечкову – і поготів. Кинуті
напризволяще, позбавлені доступу до сучасної української культури
автохтони сходу й півдня, звичайно, українцями бути не перестануть, але
не подарують образи «забудькуватим» можновладцям.
Сергій Жадан, письменник, перехоплений у пошуках коньяку:
– Знаєш, не треба сюди ніякої політики
підв’язувати. Ідеологія проста: мені важливо, щоб українські культурні
акції відбувалися саме тут, у маленьких містечках, а не на центральних
майданах столиці, у Львові чи Харкові. Тут формувалося «м’ясо» історії,
тут формувалися контури сучасної України. День незалежності, Новий рік
чи Різдво з Махном – не має значення. Та хоч би й з Бетменом чи
Колобком. Я не чекаю миттєвого перевороту у світогляді або свідомості
цих людей. Головне, щоб вони хоч не зараз, але все ж таки витягли давні
альбоми з фотокартками своїх прабабусь, дідусів. Аби відчули, зрозуміли
нарешті, хто насправді робить історію цієї країни.
Довідка «БЦ»
У 1918-21 рр. південний схід України став ареною
найпотужнішого у ХХ сторіччі селянського повстання із центром у
Гуляйполі, яке очолював Нестор Іванович Махно (1888-1934). Революційна
Повстанська армія України (офіційна самоназва) під його проводом
сформувалася в боях з австро-німецькими частинами, а потім під гаслом
«Влада породжує паразитів» продовжувала битися з білими та
більшовицькими дивізіями. Махно періодично укладав із червоними
тактичні угоди й розривав їх, коли нахабність нав’язаних йому
комісарів, захланність кремлівських продзагонів і чекістське свавілля
переходили всі межі.
Махно свідомо протистояв будь-якому централізованому
державному уряду – «засобові поневолення трудового народу». Повстанська
армія контролювала Північну Таврію й Катеринославщину, сягаючи на сході
території Війська Донського, а на заході – Київщини й Поділля.
www.bezcenzury.com.ua |
.png)
