Газета "Хрещатик"

25.09.2008 19:45

Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що в мистецькому об’єднанні "Остання барикада" зібралися місіонери. Сама ж місія, переконаний голова об’єднання Олесь Доній, полягає у просуванні української культури, української літератури, української музики. Особливо — на схід і південь України. Але для цього, вважає пан Олесь, потрібно шукати форму, адекватну часу. Тож "барикадники" постійно намагаються вигадувати нові акції, фестивалі, а для уже існуючих шукати нові форми. Про все це розмова журналіста "Хрещатика" з Олесем Донієм. Зустрілися ми на полігоні після "Поетичних стрільб". До слова, сам Олесь теж стріляв, і доволі непогано...

— В чому особливості цьогорічного літературного фестивалю "Київська барикада"?
— Ми зробили кілька нових акцій. Наприклад, зустрічі літераторів зі студентами у п’ятьох київських вузах. Причому письменники поділилися на групи за принципом: більше відомий виступає в ролі своєрідного "паровозика", тобто представляє менш знаних, молодих. І я вдячний усім літераторам-зіркам, які погодилися просувати молодь.

— Наприклад?
— Ну ось, Сашко Ірванець представляв "житомирську школу". Сергій Пантюк — "західноукраїнський фронт поезії", тобто молодих поетів з Ужгорода, Львова, Хмельницького. Харків’янин Сергій Жадан погодився презентувати авторів із, як я називаю, далекого сходу України,— донеччан, луганчан. Так само "жіночу навалу" представляли Світлана Поваляєва і Богдана Матіяш.

Навіть якщо взяти конкурс "Ніч поезії", який народився торік. Тоді це були виступи поетів просто неба в супроводі вогняного шоу протягом усієї ночі. Нині ми додали під поезію ще й музику та відеоряд. Крім того, цьогоріч ми запропонували зробити "Поетичну вітрянку" — виступи поетів із повітряної кулі. Такого ще ніде не було у світі!

— Та чи вистачить у поетів сміливості піднятися в повітря?
— Чесно кажучи, не кожен на це наважується. Приміром, у Сашка Ірванця і Сашка Ушкалова є острах висоти.

— Наскільки сильно були цього разу представлені літератори зі східних і південних регіонів України?
— Одне із завдань "Останньої барикади" — просування української культури на схід і південь України. На Правобережжі проводити літературні й музичні фестивалі легше. Водночас одним із наших постійних фестивалів є "Харківська барикада" в Харкові. Або "День Незалежності з Махном" у Гуляйполі Запорізької області. Цього року ми зробили "Барикаду на Тузлі" в Криму. І скажу навіть, що більшість приїздила на ці фестивалі зі сходу України.
У нас навіть у київській політехніці (Олесь Доній є випускником цього закладу.— Ю. Р.) на поліграфічному факультеті окремо представляли харківську школу. Модератором був Олег Коцарєв. Окрім того, на виступі групи слемерів в університеті імені Шевченка на філологічному факультеті було багато харків’ян. Тобто вони або спеціально приїхали звідти (наприклад, Олена Шпілевська), або є вихідцями з Харкова (наприклад, Артем Полежака). А ось Сашко Демченко завітав із Донецька. Сашко добре показав себе в Гуляйполі, тому ми запросили його. З інших героїв гуляйпольської акції до Києва цього разу приїхала Таня Савченко із Запоріжжя. Вона влаштовувала виступи літературного клубу "99". Взагалі ми намагаємося допомагати всім, хто несе позитивний заряд.

— Один із коронних номерів цьогорічної мистецької акції — "Поетичні стрільби". Як виникла ідея поєднання, всупереч відомому прислів’ю, муз із гарматами (точніше, з автоматами, кулеметами і снайперськими гвинтівками)?
— Ідея "Поетичних стрільб" на Вишгородському полігоні полку внутрішніх військ виникла під впливом того, що нині обговорюють можливість застосування "силового варіанту" для розв’язання політичної кризи. Нам захотілося показати, що насправді в Україні, так само, як і в Європі, силові структури і гуманітарні організації можуть співпрацювати. І що в нас як у нормальній державі силові структури стоять на захисті інтересів громадян, а не проти громадян, а тому повинні бути відкритими. Тож маємо до них нормально ставитися. Тому, власне, ми і привезли сюди поетів, які тут читають вірші. Літераторам своєю чергою дали змогу постріляти на полігоні підрозділу внутрішніх військ із їхньої зброї. Мені здається, що це було по-дружньому, із взаємною відкритістю.

— Останнім часом представники старшого покоління дорікають, мовляв, літературний молодняк про них забув...
— Серед учасників наших заходів, до слова, Іван Драч. А найстаршим членом мистецького об’єднання "Остання барикада" був Юрко Покальчук. Власне, цьогоріч фестиваль присвячений саме йому. Юрко брав участь у всіх наших найбожевільніших акціях, був їхньою душею. Нагадаю, Юрко помер у 67 років.
Тож ми намагаємося поєднувати представників різних поколінь. Насамперед тих, хто готовий до цього.

— А як вийшли на Івана Драча?
— Просто ми давно знайомі. Ще з 1990 року. Коли він був головою Народного руху України, за його пропозицією мене обрали заступником голови НРУ. В нас є досвід громадсько-політичної співпраці. Але я з повагою ставлюся і до його мистецької творчості. Ми залучали один одного до різних громадських ініціатив. Він мене — до Конгресу української інтелігенції. Я теж намагаюся запрошувати його на різні акції.

— Олесю, як ви ставитеся до митців, котрі йдуть у політику?
— Я хотів би зазначити, що політика — це фах. І якщо, скажімо, в Чехії Вацлав Ґавел став політиком, то він перестав бути драматургом. Так, він написав за час свого перебування на посаді президента п’єсу, але то був його період як політика, а не митця. І це треба усвідомлювати. Коли людина йде в політику, то все інше на цей час стає хобі. Політик змушений відмовлятися від дуже багатьох речей, зокрема й вільного часу.

— Фестиваль "Київська барикада" — ваш фах чи хобі?
— Це — реальність. Формально я нині політик, але більше займаюся культурою. Нині політика вмирає, і можливості займатися нею реально майже немає, навіть у депутата. А я хочу просувати українську ідею, тому роблю це через культуру. Дві третини свого часу я приділяю культурній діяльності.