У Василя Слапчука кохання - лише до кінця зими10.11.2008 11:56
Нова
повість луцького поета, прозаїка, критика, лауреата Шевченківської
премії Василя Слапчука «Жінка зі снігу» вийшла у київському
видавництві «Факт». Популярне видавництво проводить захоплюючий і в
чомусь небезпечний експеримент: заснувавши в 2003 році серію «Exeptis
excipiendis» (в перекладі українською – «усе, крім того, що потребує
вилучення»), видає в цій серії новинки української сучасної поезії та
прози.
У молодого романтичного поета Овідія (саме так названо
головного героя нової повісті Василя Слапчука – на честь Публія Овідія
Назона) в його 25-річному віці – чималенький досвід бабія. Уся повість
просякнута прагматичними одкровеннями героя про безперервні пошуки
справжнього кохання. Щоправда, яке воно – він не знає, тому й придумав
собі поетичне виправдання – любити можна лише жінку, котру сам собі
зліпиш зі снігу, а те, що вона зникне разом із зимою, розтане – не
біда, головне, щоби красиво! Час від часу герой спілкується зі своїм
родинним оточенням: батьками, сестрами та їхніми дрібними дітьми. І
все. За вигадливою назвою більше нічого не приховано. Правда, є
маленький сюжетний вузлик, що наприкінці оповіді додає трохи «перчику
до пісної страви»: старша сестра Неоніла – не сестра, а мати героя,
бо неповнолітньою «скочила в гречку», дід із бабою якимось чином
зробилися батьками, ну всі решта відповідно змінили статус. Майже
кримінал!
Зрілий, органічний, природний у поетичній творчості, письменник
Василь Слапчук у черговому прозовому опусі блідий і невиразний. Він
продукує шаблон, хай достовірний та реальний, але необов’язковий. Так,
автор, оповідаючи про речі, давно всім відомі, певно, не боїться
видатися банальним. Сьогодні – це його позиція, і він, безперечно,
має на неї право. І багато чого письменник для неї (позиції) робить: у
формі викладу превалює простота (не спрощеність), прозорість, у слові
– тактовність, тон оповіді – самоіронічний, ненав’язливий, хоча,
повторюю, відчуття читацької насолоди небагато. Ну, не хоче автор
нікого нічим дивувати! Нова якість у контексті сучасної української
прози? Не знаю! Але чомусь пригадалися рядки з листа Лесі Українки до
свого брата Михайла Косача: «…в літературі мають вартість портрети, а не фотографії(розумієш різницю?)…/… справді реальним описом можна назвати тільки
той, що ставить ярку, виразну картину перед очі читача» (Леся Українка.
Твори в чотирьох томах, т. 4-й, ст. 245, вид-во «Дніпро», 1982).
Очікувану книгу я читала з неочікуваним розчаруванням, а,
дочитавши до кінця невеличку повістину, відчула навіть здивування: якби
на обкладинці не було зазначено – Василь Слапчук, я подумала б на
когось із молодих і «нарваних», які наввипередки оголюють перед
читачем усе, що заманеться, насамперед, грішне тіло, смакуючи
деталі особистого сексуального досвіду. Але вони хоча б не маскуються
й називають реалії відповідно до їх точного значення. І тому їхнє
письмо викликає більше довіри, бо адекватне особі того, хто пише.
Усвідомлюю, що мої враження від книги «Жінка зі снігу» вельми
суб’єктивні. Впевнена, що повість пошанують прихильні читачі, й це
нормально. Зрештою, я її теж прочитала, але перечитувати мене не тягне.
А от рядки з поетичної збірки «Малювання в темряві»: «Злічив краплини дощу, / Зорі порахував…/ А скільки жінок / під небом – не відаю. / На тобі збиваюся» - ці рядки завжди зі мною. Вони справжні, бо належать перу справжнього поета Василя Слапчука.
Постійна адреса сторінки: http://sumno.com/literature-review/kohannya-lyshe-do-kintsya-zymy/
|