«Добло і Зло» в Дніпропетровську. Прес-конференція + відео з концерту
10.11.2008 11:43
7 листопада в дніпропетровському клубі «MasterShmidt» відбулася
презентація нової книги Ірени Карпи «Добло і Зло». Презентації
передувала майже годинна прес-конференція. Про добло, зло, талісмани й
вірменські мандри читайте тут.
- Сьогодні ми представляємо книжку «Добло і Зло» вперше в
Дніпропетровську, якщо хтось уже заходив у магазин «Білокнижник» ви
могли її побачити. Книжка дуже відрізняється від усього, що було до
того, рекомендую її як рецепт хорошого відривного настрою. Якщо
позамальовувати маркером деякі погані слова, то її можна давати дітям
молодшого шкільного віку.
І ще, тим, хто не хоче вставати. Щоб вам там зовсім не було скучно,
пропоную таку розвагу: благодійна акція, вона вже проводиолася до цього
у Львові і в Києві, називається «Вдягни бідну Карпу». Є така картинка
Карпи, її треба вирізати, і взяти якусь із цих одьожок, теж вирізати і
вдягнути. Можна ще домальовувати вуса, роги, хімію на голові. Є таких
три комплекти, я вам їх із задоволенням пропоную, як
колегам-журналістам. Дуже цікаві виходили комбінації в різних містах,
цікаво, що вийде тут. Найсмішніще, що з мене хтось зробив таку дуже
порядочьную женщіну: піджачок, спідниця – пурєдна ґаздиня, шо
називається.
Автор цього проекту – дизайнер Оля Клопак. Є така дизайнерська група
«Райс міт Шайс», вона автор обкладинки альбому «ІнЖир» і обкладинки
книжки «Добло і зло».
Зразу кажу, що все це буде не безвозмєздно, за все це будуть
даватися призи, перше, друге і третє місце, бо в нас є три комплекта.
Отже, бажаючі, візьміть вирізалочку.
Я з задоволенням зараз буду відповідати на питання – щирі, каверзні, хто які хоче задавати – будь ласка.
- Що означає назва книги «Добло і зло», чому не «Добро»?
- Розказую чесну історію. Моя сестра – японіст, і на п‘ятому курсі
вела вона якийсь свій місцевий утрєнік. І там же такі всякі штуки:
«Людство завжди турбували такі антиномії як день і ніч, добло і зло» і
всі японісти з розумінням похіхікали, бо ні в китайців, ні в японців
нема різниці між звуками «л» і «р». Так що так нормальний японець
вимовив би слово «добро». І ще це римується зі словом зло, ну і щоб не
було цих «добро і зло», тому що от таке воно добро. Коли ви почнете
читати цю книжку, вам усе стане зрозуміло.
Ще що дуже прикольно, тут є багато історій про мою подругу Кропиву.
І Кропива вчора прилетіла з Парижа. Вона поїхала туди чорт зна коли,
взагалі в неї дуже складна доля, вона в одинадцятому класі народила
дитину, для міста Яремче це дуже страшна історія. На ній всі поставили
хрест, ти ніби ходиш така як проклята. А вона дуже хотіла стати
психологом. І щось вона повчилась, грошей не вистачило, вона поїхала до
Франції і зараз таки вчиться на психолога, навіть на психіатра. Це
класно, тому що коли люди вчаться, навіть у сорок, п‘ятдесят років, все
одно вони будуть на крок вперед від тих, хто не вчиться й будує
кар‘єру.
- Скажіть будь ласка, епатаж для вас – це спосіб виділитися в письменицькому середовищі чи склад характеру?
- От ви зараз мене бачите – в чому епатаж проявляється? Епатаж – це
якесь клеймо чи лейбочка, яку на мене навішали журналісти, «епатажная
Ірена Карпа», «хадзячій скаандал»... Я не розумію, чесно, чого це. Я
просто в очі кажу те, що я думаю – так, напевно, це епатаж – в країні,
де всі звикли прикриватися, спекулювати поняттями «ой, наши дзєці» чи
там «парядачьнасьць дзєвушкі», «високая культура». Я кажу речі такі, як
вони є. Може це й епатаж.
- Тобто, насправді ви добра й пухнаста?
- Ну не знаю, насправді я така, як я є, це вам судити. Кожна людина
має свою приватну думку складати про когось, а не слухати штампів. Люди
впевнені в собі й відкриті добре ставляться до того, що я роблю. Можна
мене любити-не любити персонально, хоча дивно – ти ж не знаєш усих цих
людей – за що вони можуть мене не любити чи любити?
- Ірено, ви у травні вийшли заміж. Людям, які пишуть про вас, як
про епатажну, важко уявити вас у такому консервативному закладі, як
РАГС. Як вам це сподобалося і взагалі.
- Мама дуже переживала, що у нас була така поміточка «БО», це
значило «Без обряду», що у нас не буде такого рушничка, каравая... Все
було нормально – плаття, розбили стаканчик. Не було такого що ми із
лімузина вискочили, так тупо. Я сама вела машину, ще поламала комедію,
бо було багато преси, телебачення, зробила вигляд, що рука трясеться,
не можу поставити підпис.
- Чомусь у пресі звернули увагу, що Антон був у кедах.
- Ми придумали, що він буде в кедах. Моє весільне плаття також
робили дизайнери «Райс міт Шайс», у мене все було таке придуркувате, й
Антону треба було бути зі мною в гармонії. Він одягнувся в хороший
серйозний смокінг, такий «на роки», якщо не потовстіє, звичайно, і
кеди. Кеди теж такі гарні були, я не знаю, що тут такого дивного.
- А ще головна новина, що з‘явилася в інтернеті після вашого весілля, що Ірина Білик подарувала вам шкатулочку для маріхуани.
- Та вона сама шось таке ляпнула, насправді така шкатулочка
фарфорова зі стразами лежить у нас, де утюг і фєн. Нам стидно десь її
виставить, я думаю теж її десь розіграти – якісь фанати Ірини Білик
дуже зрадіють. Чесно, коноплю незручно тримати в таких коробочках :)
- Пані Ірено, чи вплинула зміна статусу на вашу творчість?
- Ніяк, думаю, не вплинула. Головне, щоб у башці не помінялося
чогось в таку сторону, що я остєпєнілась, пустила корні... Як тільки
людина щось таке собі рішає, таке враження, що вона й кілограми починає
собі набирати. Я такого не робила, моя творчість буде мінятися, це
нормальний процес для всіх людей. Якщо ви відкриєте книжку, то
побачите, що це вже інша Карпа. Таке враження, що я зараз взагалі не
знаю, як писати, і починаю це все робити з самого початку. Думаю, що це
нормальний стан для будь-якої творчої людини. Найгірше, це коли ти в
одну колокольню б‘єш двадцять п‘ять років і чекаєш, що от нарешті мене
почують.
- Ви були у Львові на конкурсі «Сила малого», чи почерпнули ви щось від початківців?
- Мене дуже потішила одна людина яка виграла, вона з
Дніпропетровської області. І це так круто, бачити, що людина живе десь
у маленькому містечку, де якийсь дуже закритий соціум, де дуже їй
важко, але вона умудряється бути не такою, як всі. Це так класно, це
дуже життєствердний приклад - вона малює, вона пише сама. Людина працює
в бібліотеці, може собі читати книжки, для багатьох це взагалі така
мрія. І тут вона виграє цей конкурс. Організатором була моя подруга і
агент, я пам‘ятаю, скільки бруду на неї вилилося, що це все
корумповано, куплено, всі домовились. Ну подумайте, там дійсно смішна
премія – яка корупція може бути? Дуже приємно дивитися на людей, які
виграли, які просто послали твори й отримали премію. Це дуже круто. Ще
раз доказує, що талант знайде собі дорогу. Дуже багато конкурсів
організовується, де можна себе проявити. Перші місця зайняли матьорі
літератори – Денисенко, вічний Кокотюха, Вікторія Стах – це не дивно.
Приємно, що люди з таких маленьких містечок можуть себе показати. І це
так круто – вона така жінка, просто ураган і свято.
- Ірено, скажіть, будь ласка, наскільки ви задоволені своїми творами?
- Не задоволена, чесно скажу. Мені здається, це нормальний стан. Це
у вісімнадцять років здається, що тебе ніхто не розуміє, а ти такий
геніальний – для підлітковості це нормально, поки ти якийсь гот-емо,
хочеш вмерти, а от коли тобі вже за двадцять, а ти думаєш, що тебе не
оцінили... Я розумію, що мені ще є куди рухатися в професійному плані.
Я розумію, що є багато слабких місць. І класно, що я це бачу – я їх
буду виправляти.
- Ви кажете, що ця книга – інша, нова Карпа. Ви можете порівняти
Карпу на початку творчого шляху і ту, що стоїть зараз перед нами? Як
вона змінилася?
- Ну, я схудла... Я дивилася недавно на свої фотки, там у мене такі
цицьки були великі, класно, думаю, куда вони ділись? Єдиний мінус, коли
ти худнеш – це худне пропорційно все, не може бути, коли ти такий худий
і третій розмір - хіба що силікони. :)
Вона стала простіша. Чого я не дуже люблю жіночу прозу, бо це такий
складний синтаксис, речення, як триповерхові торти, якась там
істерика... Мені це не подобається. Подобається чоловіча література, як
у Буковскі чи Іздрика, чи Прохаська, коли короткі речення, вони як
мозаїка. В цій книжці, мені здається, вдалося, зберегти полегшену
структуру, її дуже легко читати. Чисто по-людськи скажу, книжка дуже
ржачна. Можливо, я по життю стала дуже серйозна, якщо вірити, що
творчість це компенсаторний процес, коли ти мрачний, то пишеш веселі
речі. Мені здається, що серйозний зміст треба передавати в найпростіших
формах.
- Сьогодні ввечері будуть не тільки авторські читання, а й музика...
- Так, буде, звичайно. Це така в нас заманушка, бо минулого разу
тут концерт пройшов дуже класно. Думаю, цього разу буде так само, бо є,
кажуть, така тенденція «ампір під час чуми», всі приходять розважатися.
А чом би й ні.
Музика наша, кажуть, теж міняється. Мені дуже смішно, коли кажуть
«Карпа, от ти спопсилася». Якби попса вимірялася на нашому рівні, я
була б така щаслива людина. Якби ми були попсові, а всі решта –
андерграундні.
- Якби була одиниця виміру «одна карпа», що можна було б нею вимірювати?
- Не знаю, якщо по екватору викласти, то треба півмільйона карп...
Чи ні, це було би десь вісімдесят тисяч кілометрів карп. Ну, не знаю,
що можна вимірювати. Такі речі я не можу вирішувати, я можу тільки
самоіронізувати, якщо я серйозно буду замислюватися над своїм
значенням...
- Ірено, як вам вдається всюди встигати?
- Я не встигаю всюди, мені б хотілося встигати набагато більше. Я
дуже рада, коли встигаю піти у вівторок на урок вокалу, відчуваю, що
день пройшов недаремно. Бо потім ти йдеш на роботу – це все не
рахується, всі ці гроші, які проїдаються. У мене таке враження, що в
Києві багато людей працює, щоб знімати хату, далі йдуть на роботу, щоб
отак от животіти. Це погано. Все вимірюється тим, як ви пожили. Якщо ви
пішли в ліс і відчули таку свободу й легкість – це ви пожили день. Якщо
просиділи в офісі й пропарились, як щось зробити – це втратили день. З
огляду на це я мало встигаю, тому що в мене не стільки цих моментів
просвітлення й свободи, якихось подорожей, скільки б хотілося.
Навіть кататися на велосипеді – це не втрачений час. А от паритися, змагатися – втрачений.
- А ви катаєтеся на велосипеді?
- Катаюся. Правда, зараз уже холодно. Недавно я їхала в шубі на
вєліку, тому що в мене взагалі не було грошей з собою, навіть на метрі
я не могла поїхати – їхала на вєліку. Якось так сталося, що я вийшла
без грошей, зате забрала свій велосипед у друзів. Уявляєте собі
картину: їду, шуба розвівається... Не з натурального хутра, до речі, я
противник. З обдертого плюшевого ведмедика.
- Коли минулого разу ви приїхали до Дніпропетровська, каталися на картингах, цього разу щось таке плануєте?
- Цього разу ми хіба що погуляємо по набережній, я сподіваюся.
- Чи правда, що ваша творчість почалася з коміксів? Як це сталося?
- Ну, в дитинстві були комікси. Ясно, коли не вмієш толком ні
писати, ні малювати, робиш комікси. Ні, це зараз не камінь в город,
тим, хто малює комікси – це окреме мистецтво. Якщо це робити серйозно,
а не якимись потугами, то це дуже круто.
- Зараз, до речі, з‘явилася така серія – українська класика в
коміксах, «Кайдашева сім‘я», «Захар Беркут». Як ви до цього ставитеся?
- Треба подивитися, як це виконано, але думаю, щоб заставити бідних
дітей читати в школі, хороші будь-які методи. Зараз я, наприклад, читаю
«Антологію української малої прози ХХ століття», така грубезна книжка,
і відкриваю для себе купу авторів – чого ми їх не вивчали в школі?
Нормальні, круті тексти. Наприклад, Валер‘ян Підмогильний або Ірина
Вільде, нерозкручені імена. А в нас – Чіпка й Чіпка, ревуть воли й
ревуть. Дітям не то показують, якщо їм вже хтось сказав вчити
«Кайдашеву сім‘ю», ну, «Кайдашева сім‘я» то ще нормальне, там хоч
смішне. А всі ці соціальні страданія – не тому треба дітей вчити! Треба
вчити героїчним сторінкам минулого, а не всі ці рабства, страждання,
смерть, зґвалтували, заслали, убили – ну якою може виростати людина
після цього? Інший має бути посил.
- А ви змогли б викладати в школі?
- Змогла би. Я викладач університетський взагалі. В школі могла б,
я з підлітками знаходжу спільну мову, мене влаштовує все, крім
адміністрації радянської. Якщо хтось пробував викладати, ви чудово
знаєте, як ставляться до молодих викладачів, з якою «пошаною». Мені б
дуже хотілося працювати в нормальній державній школі, де нормальні
діти, а не такі, за яких платять. Бо я сама з такої школи, вона
задрипана така, немодна була, але у нас все одно були призери олімпіад
і так далі. Я дуже вдячна своїм вчителям, бо це були якісь самородки,
які пахали на інтузіазмі.
- А є у вас талісман?
- Немає взагалі. Дуже дивно – я в кожній країні щось таке купую і
думаю: «О, талісман!», потім кладу його в шухляду і забуваю. Я не
матеріаліст, немає такого зв‘язку з предметом – «О боже, я щось
загубила!», я постійно щось гублю, тому не прив‘язуюсь до речей.
- Скажіть, от ваші книжки перекладено на польску, російську,
болгарську, чеську мови. Вони там продаються, чи це для українського
ринку переклад?
- Продаються, звичайно. І в Росії, і в Польщі, і в Казахстані
продається російський переклад. Я не дуже задоволена ним: от той
переклад, який у «Фоліо» зараз є, «50 хвилин трави» і «Фройд би
плакав», не читайте його! Авторитетно заявляю, що це повний фуфєл. Я не
могла би підписати цей переклад своїм іменем. Мені дуже прикро, бо якщо
ця книжка потрапить з цим перекладом на російський ринок, у мене не
буде жодного шансу продати там свою наступну книжку. Але, кажуть, що в
Росії українськими письменниками не цікавляться, тому я думаю, що можна
не паритися :)
- На історичній батьківщині, в Яремчі, буваєте?
- Це не історична батьківщина, я взагалі в Черкасах народилася. А в Яремчі буваю досить часто, там класно, там гори є.
- Вас там можна зустріти взимку?
- В принципі можна, але я ні на чому не катаюся, все збираюся
навчитися їздити на сноуборді, не знаю, на скільки мене вистачить.
- Як ви любите відпочивати?
- Активно. Тільки активно, для мене валятися на пляжу і ходити їсти – це все одно, що вдома валятися перед телевізором.
Ми скоро їдемо в Гімалаї непальські, я дуже люблю долати перешкоди.
От ти йдеш, тобі погано, ти ригаєш, плачеш, в тебе істерики – це
хвороба висоти, це нормально – а потім виходиш і бачиш, як це все
круто. Останнє, де ми були – це в Ізраїлі, а потім у Вірменії. Ми
спустилися з гори, а в нас украли всі речі. Заходиш у намет, а там ні
спальників, ні рюкзаків, ні одягу, ні навіть косметички. Ми бідкалися
довго, а потім усі ці речі знайшлись. Тобто, ми поїхали, злякали
якихось пастухів, з усього вони зрозуміли тільки слова «палатка» і
«міліція», але потім дивимося, двоє дітей, такі пуцвіріньки, 10 і 12
років, тягнуть наш рюкзак, ледве-ледве притягли, віддали. А потім якась
місцева тьолочка курдська вже собі мої джинси припасла, принесла їх
окремо. Це був такий дивний експірієнс.
- А часто з вами таке трапляється?
- Часто, і це дуже добре, бо коли нічого не трапляється, здається,
що даремно з‘їздила. Інакше це дуже скучно, я страшенно щаслива, що
таке є, навіть коли якісь погані пригоди. Бо це робить нас багатшими,
ніж коли всьо харашо, тебе трансфером привезли, в ол-інклюзів поселили
й вивезли. Це дуже тупо, я так не можу.
- А де ви почуваєте себе найбільш комфортно?
- Я думаю, що в горах. Бо те, що для більшості людей є дискомфортом
– спати в наметі, ходити в мокрих шкарпетках – для мене комфортно. Ну,
і вдома, я люблю просто валятися на матраці й читати книжку. Щастя в
простих речах, люди ніяк цього не можуть зрозуміти і вигадують собі
якісь нові матеріальні потреби.
- Ви часто зустрічаєтеся з журналістами. А чи є таке питання, яке вам ще не ставили, але ви б хотіли щось розказати?
- Я дуже надіюся на сюрприз, що хтось щось таке вигадає. Мене дуже
тішить, коли журналісти класно підготовлені, начитані. Коли є якийсь
контакт в очах. І я впевнена, що цей журналіст ніколи якусь каку не
напише. Ой, такі іноді перли видають!
- Чи є якась пісня, чужа, не вами написана, яка вам подобається?
- Звісно, щось западає періодично. Емі Вайнхауз люблю наспівувати, М‘юз, Радіохед дуже часто. Тобто, що любиш, те й наспівуєш.
Ну що, я вам дуже дякую, що ви були тут, дуже надіюся побачити вас на читаннях і на концерті.
А ті, хто не зміг потрапити на концерт, адже зала була заповнена вщент, завдяки Олександрові Кузьмюку можуть переглянути відео:
