"Для митців не існує допінг-контролю" (П.Коробчук)
21.10.2008 14:02
- Павле, журналістика
і музика – чи не забагато традиційного для образу молодого поета? Ніколи не здогадувався, що журналістика і музика це - традиційні елементи. Тобто, тут я апелюю до
поняття «традиція» - навіть у різних прошарках одного поетичного покоління вона
своя, у кожного поета вона індивідуальна. Але якщо й припускати, що вищевказані
елементи стандартні для поетичного образу, то й десятки інших зацікавлень так
само є традиційними для нього. Відповідно, вважаю, що цих двох - малувато. Хоча для самого творення поезії важливі будь-які зацікавлення, тобто їхній
категоріальний розподіл на традиційні чи навпаки - зникає і стає значущим,
якщо, звісно, цими зацікавленнями правильно користуватися і не падати у
крайнощі. Таким чином, комп’ютерні ігри чи інші шкідливі звички так само
приносять користь, у даному випадку - поетичну. Для митців не існує допінг-контролю. До речі, з кожним роком я все більше
цікавлюся різними видами спорту.
- Твій батько – Петро Коробчук –
письменник. Чи можна говорити про те, що талант передається спадково? Про спадкову передачу таланту, як естафетної палички, нічого конкретного не
відчував і не вичитував, але на власні очі бачив, що він передається
вихованням, чи навіть прагненням бути вихованим. До того ж, якщо брати світові імена, то, за моїми спостереженнями, у більшості
випадках, саме батьки відомих людей були незнаними. Тобто, якщо природа
будь-коли і відпочиває, то не на дітях, а на батьках. Дякую Богу, що ми з
батьком - два черевика - пара.
- У видавництві «Факт» вийшла книга «Цілодобово»
- зібрано-вибране трьох поетів-двохтисячників: Богдана Горобчука, Олега
Коцарева та Павла Коробчука. Як виникла така ідея і чим став для тебе вихід
цієї книги? Вихід «Цілодобово» став для мене доказом власної поетичної міцності і поетичної
міцності двох інших авторів, що і було однією з ідей створення такої книги. Так
само важливою ідеєю було показати саме поетичний мускул покоління
двотисячників. А саму ідею і розробку книги випрацював переважно Богдан
Горобчук.
- Чи є в тебе літературні вчителі та
натхненники? Літературними вчителями я можу назвати будь-кого чи будь-що, що спонукає мене
до поетизації. Тобто, це не обов’язково інші письменники. Але, якщо говорити саме про інших літераторів, які вплинули на мене, то їх є
кілька десятків. І, якщо я помічаю, що намагаюся викорінити або завуалювати
їхні впливи. Тобто, я не
люблю слухати каверверсій. - На твою думку, середовище руйнує чи підтримує митця? Це питання - із таких широкомасштабних і конфліктних, над якими варто
розмірковувати з прив’язкою до контретики. У моєму конкретному випадку
середовище допомогло мені в реалізації, але це ж середовище мене охолодило.
- Якось ти написав, що «кожна любов
закінчується втомою». А далі я написав, що «ось чому я постійно втомлений». Тобто, постійно перебуваю
у вирі закоханості-розкоханості. Як тут не втомитися? - Ти народився у Луцьку, але наразі мешкаєш у Києві. Як обидва міста впливають
на те, що ти пишеш? Загалом міста це ті ж середовища, і вони зразу ж впливають на тебе, як сильний
наркотик, викликаючи або залежність, або відторгнення. Міста впливають на моє писання опосередковано, не більше ніж інтернет чи мої
літературні авторитети, але й не менше. Ще, розвиваючи тему інтернету, додам, що ці міста в мені, як окремі операційні
системи. Але вони не конфліктують між собою.
- «мало світла в кінці панелі, мало в
щілинах просвіту. алкоголь тобі слабо замінює міцні чоловічі плечі. рідко хто долетить до середини твого досвіду, але час бути сильною дівчинкою, а сильні не плачуть» - цитата з твого вірша. Чи
не забагато трагічності для такої молодої генерації? Цей текст насправді має бути вирваний із контексту генерації, оскільки він
присвяченій конкретній людині, яка, щоправда, відноститься до молоді. Принаймні, у вірші я до покоління не апелюю. Але якщо й розглядати аспект трагічності
покоління, то, приміром, найсвіжіші субкультури кажуть самі за себе.
Але якщо й розглядати аспект
трагічності покоління, то, приміром, найсвіжіші субкультури кажуть самі за всіх
- емо, готи. Це все сплав щирості і самотності через цю ж щирість. Тому, певно покоління не таке трагічне як його малюють. Воно швидше щире,
відверте, наївне і відчайдушне, а потім вже, від несприйняття цих емоцій
суспільством, трагічне. - І наостанок побажання для читачів від Павла Коробчука. Хай щастить. Але, щоб пощастило, обов’язково треба над цим попотіти.
Наталія Пасічник, спеціально для «Арт-Вертепу»
Інформацію позичили тут - http://artvertep.dp.ua/news/7025.html