|
НОВИНИ
|
Тетяна Бондарчук : Японська література: освідчення в любові
06.01.2009 15:03
Я
не знаю, що відповідати моїм студентам, коли вони питають, який твір
японської літератури я би порадила їм прочитати. Адже одразу виникає
запитання: про яку саме японську літературу йдеться? Чи про ту,
розтиражовану, «розпарену», як сама Японія,
«естетично-витончено-загадкову» літературу, з незрозумілими, лишень
емоційно-прийнятними «вкрапленнями» танка і хокку у прозаїчному тексті
класику, що є більш дослідженою на сьогоднішній день; чи про сучасну
японську літературу, яка представлена в Україні 2-3 письменниками (якщо
ми вважаємо «сучасністю» останні 10-15 років) і майже невідома
пересічному читачеві, – література-суцільна провокація? Що порадити
18-20-літнім юнакам і дівчатам, які чекають від японської літератури
того ж, чого й від самої Японії: екзотики, традиції, загадковості,
маючи при цьому в уяві певний сталий імідж країни – такої собі «казки»,
яка ще є десь у світі, але дуже далеко, тому варто лишень поїхати туди
і побачити на власні очі, і переконатись у тому, що таки справді, казки
ще існують. Як пояснити їм, що насправді «казка» закінчується одразу ж
на виході з паспортного контролю міжнародного аеропорту Наріта (Токіо),
натомість з’являється звичайна азійська країна зі своїми проблемами (як
і скрізь), певним способом життя, який дуже далекий від іміджу
«казкової країни», створеного мас-медіа і тією ж класичною літературою.
Так, чудової країни з власною глибокою історією, давніми традиціями,
азійським менталітетом (а яким же іще?), досить стабільним економічним
становищем, проте далекої від тієї, уявної Японії, яка у пересічного
громадянина ототожнюється з поняттями «гейша», «самурай», «сакура». А
ще – з «П’ятнадцятим каменем саду Рьоандзі» та «Гілкою сакури» –
чудових, але дещо кон’юнктурних творів радянських часів, що на довгі
роки створили Японії стійкий імідж «загадкової» країни-мрії. Хоча тут
мушу погодитися: загадковості в Японії вистачає. Ця загадковість як
певний штамп, клеймо, щоправда небезпідставне. Тому що азійський
менталітет, помножений на століття ізоляції, вдале поєднання традиції і
сучасності, дійсно високий рівень передових технологій, плюс
ієрогліфічна дійсність і настороженість до усього чужого – весь цей
«мікс» робить Японію для європейців (до яких ми також географічно
належимо) такою привабливо-недосяжною і незбагненно-загадковою. І так
чи інакше, але поняття «загадковості» є одним із ключових, тих, що
характеризують і японську літературу також (як класичну, так і
сучасну).
Вихована на чудових класичних взірцях японської
літератури, я, колишня студентка, вперше серйозно підійшла до японської
літератури років 10 тому, коли була змушена взятися викладати курс
“Японська література” в одному зі столичних ВНЗ. І якщо у процесі
підготовки лекційного матеріалу до тем «давня», «класична» японська
література джерел цілком вистачало, то з розділом «сучасна» японська
література було скрутно. Точніше, «сучасність» датувалася 70-ми роками
минулого століття і згадкою про двох Нобелівських лауреатів: Кендзабуро
Ое та Кавабата Ясунарі. Адже тоді, у середині 90-х, Інтернет-мережа в
Україні лишень набирала обертів, а тому все, що можна було знайти
справді сучасного, обмежувалося твором Муракамі Харукі «Денс, денс,
денс».
Дуже добре пам’ятаю свої враження від цього твору:
настільки незвичним здалося те, що прочитала, настільки «іншим»,
«інтригуючим», що заспокоїлася лише тоді, коли прийняла рішення
написати щось типу наукової роботи, присвяченої творам даного автора. І
ось тут постало питання: а де ж брати твори для дослідження? Відповідь
також знайшлася швидко: у Японії.
І була Японія: так само
«незвична», «інтригуючи», «невловима» країна, як і той твір, який став
поштовхом до поїздки. «Інша» країна, так не схожа на те, до чого звикло
око та європейський менталітет. І вже у Японії, студіюючи літературну
критику останніх п’яти (!) років, копирсаючись у відгуках на
і-нетівський сайтах (ось де він, славетний хайтек того часу), беручи
активну участь у приватних навкололітературознавчих колах, з подивом
дізналася, що є два Муракамі. Один – той, що «смердить маслом», тобто
«прозахідний» Харукі, чия популярність в самій Японії на той час уже
почала спадати, та інший – Муракамі Рю – «о, дійсно хлопець вартий
дослідження», справжній, свій, майже зрозумілий самим японцям.
А
ще – Йосімото Банана (обов’язкове вживання ввічливості: «сан» – тобто,
пані) – представниця «жіночої» літератури. Взагалі ж, якщо і є щось
справді вартісне уваги в японській літературі (як на дуже суб’єктивну
думку автора) як у класичній, так і у сучасній японській літературі, то
це – т.з. «жіноча» література, яка «робила погоду» у японській культурі
ще з Х століття. Навіть жанр спеціальний знайшовся, який так і
називався: «жіноча середньовічна література», представлена
надзвичайними за емоційністю та образністю творами – есеями,
щоденниками (сучасна мемуаристика) і навіть найпершим в історії
японської культури романом, який також був написаний жінкою –
придворною дамою. Не кажучи вже про безліч віршів різних строф
(щоправда, хокку жінками вже не були представлені, оскільки у 18
столітті, коли цей жанр набув популярності, чоловіки посідали панівне
місце в усіх сферах японського життя). Процес триває і досі.
Творчість
же пані Йосімото Банана – це, звичайно, не середньовічна література,
але основні принципи «закохування» читача зберігаються: недомовленість,
розкута сором’язливість, відсутність яскравих фарб (бо ж це ознака
поганого смаку) – лише півтони, натяки; не роздуми, а настрої, до того
ж, захоплива канва роману. І абсолютно неочікувана розв’язка, кінець,
який зовсім неможливо було ані відчути, ані передбачити. І це – єдине,
що спонукає до роздумів: чому саме так? Де логіка? Ніби кінець, а
завершеність відсутня. Замість крапки – три крапки, ба – десять крапок!
Хоча ця риса – незавершеність, недомовленість – ще одна, притаманна
японській культурі загалом, і літературі всіх часів зокрема (винятками
стали, мабуть, романи, написані на кшталт європейських на початку
минулого століття).
І є ще одна особливість як у сучасній,
так і в класичній японській літературі, про яку варто згадати: її
неможливо переказати. Тобто, на питання: «про що твір?», – неможливо
дати чітку відповідь. Якщо сказати коротко, то виходить нісенітниця:
«про життя жінки – колишнього чоловіка, який зробив пластику, став
трансвеститом-зіркою нічного клубу, її (його) біологічного сина, та
його стосунки з дівчиною-сиротою, яку вони тимчасово у себе поселили»
(«Кухня» Йосімото Банана). Але ж насправді роман – зовсім не про це. А
про любов. Як її відчуває сучасна жінка-японка.
І коли
студенти, почувши оте коротке «резюме», поспішають до крамниць, аби
купити «щось надзвичайне», не слухаючи додаткових коментарів, і
починають читати, а потім розгублено приходять і констатують: але ж це
зовсім не те, що ми чекали, – я знову вдаюся до широких «екскурсів» в
японську ментальність і культуру, але знову і знову розумію: я
неспроможна це пояснити. «Це» – сучасну японську літературу, яку
неможливо зрозуміти, можна лише відчути. І – захопитися – раз і
назавжди. Як і країною, яка продукує «ЦЕ». Або – не сприйняти (дуже
рідкісні випадки, хоча також трапляються). Проте – жодного випадку
байдужості.
І ще одне. Прочитавши один-єдиний твір (будь-який,
будь-кого з названих вище авторів), власноруч ніби «підсаджуєш» собі
«вірус», який називається «япономанія», що раз і назавжди змінює твоє
життя. Не скажу, як саме змінює: у кожного по-своєму, але ти вже просто
не в змозі пройти повз київські, московські, токійські книжкові
стелажі, жадібно вишукуючи серед новинок «щось із сучасної японської
літератури».
P.S. Авторка не має упереджень щодо «чоловічого»
сегменту сучасної японської літератури, і ґендерно її не розрізняє.
Просто творчість деяких представників сильної статі їй суб’єктивно
неприємна. Надто вже далекою вона є від основних естетичних принципів
японської класики, які у жіночій творчості поки що мають місце.
|
|
|
