Давид-Дефі Ґоґібедашвілі: Моє призначення як поета – нести грузинське слово у глобальну культуруДавид-Дефі Ґоґібедашвілі

17.11.2008 11:03

Дефі, ви представлені в програмі літературного фестивалю як спеціальний гість із Грузії. Поділитеся, чим дивуватимете українського читача?

Зазвичай під час моїх читань на екран проектується відеоряд, супроводжуваний різними звуками: гугіт потягу, діалоги пасажирів, звук дощу чи відлуння літака, що летить... Не знаю, чи здивує це українського читача, який одночасно буде слухачем і глядачем. Утім, створюючи такого роду поетичні перформенси, я не прагну когось здивувати. Насамперед намагаюся відтворити той світ, у якому себе відчуваю, у якому народжуються мої вірші. Мій львівський виступ супроводжувався відеоінсталяціями з проекту «Обсерваторія», над зйомками якого попрацював мій приятель, талановитий режисер-документаліст Георгій Какабадзе. Також я привіз із собою книжку «Нехай мій близнюк знайде мене». На жаль, поки вона є тільки в німецькому перекладі, дуже сподіваюся, що зможу в майбутньому представити її ще й українською мовою. А взяти участь у фестивалі мені запропонувала президент Форуму Олександра Коваль. Вона чудова жінка, я ніяк не можу вгадати її дії та думки! Статус «спеціального гостя» мене самого приємно здивував, про нього я довідався вже по прибутті до Львова.

Яку оцінку ви поставите Літературному фестивалю? Знаю, що ви часто ставали учасником подібних заходів.

Тільки найвищу! Я приємно здивований українською публікою: вона самотужки готова «коронувати» поета, читачі самі зводять улюбленого автора в «зоряний» ранг. У нас часто з героями обходяться інакше: спочатку літератора люблять, пускають до себе в серце, потім забувають і женуть, потім знову люблять, потім знову забувають, потім поет помирає від голоду десь у нетрях. Ну, а за ним усі плачуть і ремствують з приводу його геніальності. Більш просунута частина суспільства використовує іншу тактику: уважно спостерігає за поетом, вивчає його, і тільки тоді підпускає до себе, аби надалі скрізь «СЛІДУВАТИ» за ним. А от у вас люди відразу довіряють, і це мені більше до серця.

Чи доречно порівнювати українські й грузинські літературні заходи?

Чому ж ні? Звичайно, грузинські літературні читання під час фестивалів зазвичай проходять ув одному приміщенні, павільйоні, театрі, тоді як львівські розосереджені по всьому місту. Хоча місця підібрані дуже грамотно – старовинні театри й затишні кав’ярні додають виступам магічної камерності. Однак не думайте, що грузинські літератори й організатори фестивалів позбавлені фантазії! Часом ми збираємося на дахах, один раз готувалися до проведення читань у метро, але з технічних причин відмовилися від витівки.

З ким із українських авторів ви вже встигли подружитися?

Я познайомився з Юрієм Іздриком і Богданом-Олегом Горобчуком, встиг подружитися з Юрієм Андруховичем. Ми познайомилися після концерту, який він давав разом із групою «Karbido». Він мені дуже сподобався в бесіді. Я всерйоз задумався над тим, що потрібно проводити якнайбільше літературних заходів і в Грузії, і в Україні. Мій девіз: «Переможе поезія – переможе людство!» Ми з Юрком обмінялися дисками, я подарував йому свою книгу в німецькому перекладі. Мені багато говорили в Грузії, що ми з Андруховичем схожі, й просто зобов’язані зустрітися. Як виявилося, Юрію теж про це казали.

Невже в Грузії так добре знають українських авторів?

Я вів вечір поезії в Тбілісі, на якому була присутня делегація Міністерства культури України. Наприкінці вечора до мене підійшли два українці й сказали, що я їм дуже нагадую «патріарха» української літератури. Я здивувався й запитав: «Патріарху належить бути дуже старим, невже я нагадую його ззовні?» — на що вони розсміялися й сказали, що український «патріарх літератури» старший від мене всього на вісім років! Так я вперше почув про нашу схожість із Юрком Андруховичем.

Відвідавши книгарню в Тбілісі, я була здивована асортиментом аудіокниг ─ навіть склалася думка, що вони витісняють грузинські книги. Чи так це?

Можливо, так воно і є. У Грузії справді більш розвинуте «аудіочитання». Втім, я не схильний розподіляти читачів за тим, як йому зручніше читати: комусь для цього необхідно усамітнитися, і тоді він купує книгу; а хтось знаходить час на спілкування з книгою тільки в транспорті, де аудіокнига набагато зручніша – в такому разі він купує диски. Я позитивно ставлюся до аудіоформату книги, як і до всього нового (наприклад, до листування через Інтернет). Погодьтеся, сьогодні, аби бути в курсі світових подій, одного паперу просто недостатньо.

Що частіше купуєте ви ─ книги чи диски?

Диски, але не з літературними творами, а з музикою. Обожнюю «Pink Floyd» і музику видатного Бетховена. Колись я був дуже хорошим читачем, та відчуваю, як поступово втрачаю ці навички, читаю менше. Можливо, через те, що багато пишу. Ясна річ, не я шукаю книгу, а вона сама до мене потрапляє. Для мене дуже інтимним є сам процес читання, гортання сторінок, далеко не кожного письменника я підпускаю до себе близько. Мені важливо, щоби енергія автора збігалася з моєю власною. Дивуюся неперебірливим «книгоїдам», котрі скуповують і читають усю літературу! Я щиро радію, що читачі мене до себе підпускають (Усміхається).

Кого ж підпускаєте до себе ви?

Едгара По, Шоту Руставелі, Давида Гурамішвілі, ще люблю сучасних грузинських авторів: Свимонішвілі, Самкаулі – поетів ордену, який я сам організував. Певний час мені були дуже близькі Сергій Єсенін і Вільям Фолкнер, зараз – Орхан Памук. Ми навіть листувалися з ним якийсь час.

Розкажіть про ваш орден, про акції, які ви проводили.

Я заснував орден у 2004 році, двадцять четвертого травня, і з того часу ми активно почали виступати по всій країні. Практично щотижня ми давали «лайв-первоманси», випустили книгу й подвійний аудіоальбом. Крім того, проводили ритуальні акції «Чотири стихії». Стихія вогню… В полі Дідгорі, де зібралося багато люду, ми довірили наші вірші вогню — тобто читали свої вірші, а після того їх спалювали. Стихія води… Ми вийшли в море на катерах і яхтах, прочитали вірші, закоркували їх у пляшки й випустили в море… Стихія землі… Поряд із собором Святої Трійці в Тбілісі патріарх всія Грузії виділив нам місце, де ми посадили гранатове дерево, в корінні якого закопали рукописи наших віршів. І, зрештою, стихія повітря. Ми плануємо піднятися на повітряних кулях, щоб просто в небі читати вірші. Проект поки що тільки на стадії підготовки. Відкрили сайт, що працює і тепер (www.samkauli.ge). А зараз ми ніби як розійшлися: хлопці зайняті театром і поезією, а я запустив новий проект High Definition, частиною якого і є перфоманс «Обсерваторія». Працюю в студії над альбомом. Нещодавно вийшов мій останній роман «Демна Гедеванішвілі». Невеликі уривки із роману увійдуть до аудіоальбому поезії.

Українські й грузинські читачі різні?

Звісно! Головна їхня відмінність – темперамент. Якщо грузину хоча б одне слово у книзі видасться зухвалим, він миттю вибухає й кидає її. Така манера поводження із творами властива як грузину-читачеві, так і грузину-видавцю. В останньому випадку книга може побачити світ тільки через кілька століть (Сміється). В Україні дивляться на книгу по-філософськи. У всякому разі, колегіальність у вас більш розвинута.

Невже й ви кидалися книгами?

Один раз, щоправда потім я розкаявся у цьому. Я кинув книгу Борхеса, тому що він фамільярно висловлювався про творчість Едгара По. На мій погляд, По – батько світової літератури, причому не тільки детективної і фантастики. Моєму обуренню не було меж, і том Борхеса полетів у віконце (Сміється) Якщо порівнювати письменників, поетів, музикантів із зірками й планетами, то Едгар По – ціла галактика, з яким здатні зрівнятися тільки рівнобіжні світи – Шота Руставелі, Ісус Христос, Людвіг ван Бетховен.

Чи допускаєте ви, що навіть якби народилися не в Грузії, то все одно були б поетом – англійським, французьким, українським?..

Я можу говорити тільки про даний момент. На те, що вирішили в небесній канцелярії, я не можу вплинути. Оскільки ж моя батьківщина – Грузія, то моє призначення як поета – нести грузинське слово в глобальну культуру.

На фотографії, що вміщена в каталозі гостей фестивалю, ви зображені у вінку. Він щось символізує?

З вінком зв’язана ціла історія. У мене був вечір поезії в курортному містечку Шові. Місцеві шанувальники поезії подарували мені вінок із гіацинтів, сказати б, коронували мене. На прохання укладачів фестивального каталогу я відсилав кілька фотографій, та, очевидно, ця їм сподобалася найбільше. На ній я схожий на римського патриція. Можливо, це дещо амбіційно з мого боку, та куди правду діти?