Іван Андрусяк: «Поттеріана» – це мода, вона скороминуща

04.02.2009 11:47

Іван Андрусяк, хоч і є «дорослим поетом» та літературним критиком, однак, за його ж словами, останнім часом геть здитинів. Сприяє цьому і написання дитячих книжок, і праця літературним редактором у видавництві, яке має кільканадцять серій літератури для дітей, - Грані-Т. До Львова письменник завітав з особливою місією - презентувати книгу поезій для дітей легендарного Григорія Чубая «Скоромовка не для вовка», яка чекала свого видання понад 20 років.

Отож, про презентовану книгу, про творчу працю, про тенденцію розвитку української літератури для дітей, про педагогічні секрети письменника і його кулінарні винаходи - в ексклюзивному інтерв’ю Івана Андрусяка ZAXID.NET.

- Розкажіть, будь ласка, як тривала робота над книгою дитячих поезій Грицька Чубая, яку презентували нещодавно у Львові, хто відбирав твори, хто робив художнє оформлення, скільки часу вона створювалася?

- Підготовка тривала близько року - узгодження деталей, добір текстів, пошук художника, який зміг би адекватно відчути цю поезію... Тексти добирала дочка поета Соломія, і підійшла до цього з неабияким смаком. Ну, а відтак своє, вражаюче для мене вміння «побачити» книжку ще до того, як приступити до роботи з нею, продемонструвала наш шеф-редактор Діана Клочко. Вражаюче тому, що я - «людина тексту», і кожна книжка для мене є, перш за все, річчю вербальною, на більше моя уява не претендує. А ось пані Діана - «людина візії», і вигляд кожної книжки видавництва «Грані-Т» - це її вміння «бачити». Вона ж власне й «побачила», що відчитати дитячого Чубая в малюнках найкраще зможе молода художниця Оля Гаврилова. Те, що з цього вийшло, особисто мені дуже подобається. І реакція читачів, за якою я мав змогу спостерігати на презентації і в книгарні, така ж захоплива - а це найголовніше.

- Чи Чубай для дітей так само «сильний», як Чубай - дорослий поет?

- Гадаю, що так - тим паче, що «дитяча» іпостась Григорія Чубая дуже органічна для власне дитячого світосприйняття, а цього далеко не кожному «дорослому» поетові вдається домогтися. До того ж, у багатьох текстах зі «Скоромовки не для вовка» напрочуд виразно прочитується відгомін не лише тем і мотивів (на це доречно звернув увагу під час презентації Тарас), але й неповторного «поетичного почерку» Чубая. Досить згадати горобчика, який від поета, що написав для хлопчика скоромовку, вимагає написати для нього цвірінькавку. Це круто! І я не уявляю, хто ще міг би створити такий кайфовий образ!

- Як літературний редактор видавництва, котре має добрий десяток серій дитячої літератури, як би ви оцінили ситуацію з сучасною українською літературою для дітей? Чи трапляються автори такої величини, як свого часу наші дитячі класики - Нестайко, Забіла? Що характерно для цієї літератури, а чого, на вашу думку, в ній бракує?

- Бракує нормального літературного процесу: конкуренції між видавництвами, розмаїття заохочувальних конкурсів, які привертали б усе нову автуру, спеціалізованих видань, нарешті - притомної критики. Я вже це казав, і не боюся ще не раз повторити: якби в нас було з десяток-півтора таких видавництв, як «Грані-Т», які пріоритетно й професійно працюють насамперед із сучасними українськими дитячими авторами, тоді все було би набагато цікавіше. І якби ще люди, які працюють у всіх, а не лише в деяких дитячих видавництвах, були бодай елементарно грамотними й мали художній смак...

Бо нині на роль «дитячого письменника» запросто - і не без «успіху»! - може претендувати будь-який чоренний графоман, який має «блат» у тому чи іншому видавництві, й у висліді полиці книгарень заповнені писаниною якихось ірин сонечок та інших ходосів, яку дітям не те що читати, а й показувати не можна! А тим часом блискуча - одна з найкращих, які лише я в своєму житті читав! - збірка дитячих поезій Юрія Бедрика «Тьотя Бегемотя» п’ятнадцять років не може знати свого видавця! Ті вірші давно вже «затягали» по журналах, антологіях, хрестоматіях - а книжкою вони досі так і не вийшли! Хіба це нормально?!

І ще: чи багато в нас письменників (не графоманів маю на увазі, а справді талановитих людей) пріоритетно працюють у дитячій літературі? Як на мене, максимум десятка півтора. Для майже п’ятдесятимільйонної нації це катастрофічно мало! Звичайно, серед них є Леся Воронина, яка об’єктивно вже класик, є Галина Малик, Зірка Мензатюк, Володимир Рутківський... Є, як це не парадоксально, Андрій Кокотюха, який несподівано написав цикл дуже класних дитячих детективів; або ще один парадокс - Степан Процюк, який так само несподівано написав цікаву підліткову любовну повість із трьох частин про Марійку і Костика! Є дуже талановиті молоді автори, серед яких я особливо хотів би виділити Марину Павленко, Сашка Гавроша і Сашка Дерманського. У дитячій поезії маємо неповторного Романа Скибу, дивовижну Мар’яну Савку, цілу низку цікавих дебютантів; та й кількох поетів старшої ґенерації, таких як Анатолій Качан чи Ігор Січовик, як на мене, рано списувати з рахунку... Так що потенціал є - але системи поки що, на жаль, нема. А без системи далеко ми не заїдемо.

- Чи є в нас потенційний творець української «поттеріани» чи «Хронік Нарнії»?

- А навіщо?! Це мода - і як усяка мода, вона скороминуща. Особисто мене вже тіпає від засилля усіх цих відьмочок укупі з глибоко паралельними світами. Якщо ми хочемо створити щось справді вартісне, мусимо не плестися позаду, а шукати щось своє. Що це може бути? Та що завгодно! Шкільні історії, яких нині чомусь просто не існує, а читацький попит на них величезний. Пригодницькі повісті з умілим використанням (але не «затиранням» і не «пережовуванням») української народної мітопоетики. А може, навіть своєрідний дитячий варіант «фортінбрасових хронік», які свого часу виписала «рецептом» нашій дорослій літературі Оксана Стефанівна Забужко...

- На вашу думку і з особистого досвіду, чи може український письменник і дитячий зокрема, їсти хліб, зароблений своїм пером чи то б пак, клавіатурою, чи творчість залишається на рівні хобі, просто є внутрішньою потребою?

- Дитяча книжка - це, ясна річ, бізнес. І то не найгірший бізнес. Щоправда, наразі лише для видавців. Автор у цьому бізнесі поки що одна з найслабших і найгірше оплачуваних ланок. І так буде доти, доки не буде реальної конкуренції, змагання багатьох видавництв за класний текст.

- Нещодавно в «Грані-Т» вийшла друком чергова, на цей раз ваша, книга з серії «Життя видатних дітей». Які творчі постаті стали вашими героями і чим ви керувалися при їх виборі? Як працювали над цією книгою? Чи це є адаптована для дітей белетризована біографія, чи ви відходили від фактажу і давали простір своїй уяві?

- Це новелки, в кожній із яких простежується один-два знакові епізоди з дитинства моїх героїв - такі, які посутньо вплинули на їхнє подальше життя. Ясна річ, я виходив із реальних фактів, які часом довго й важко доводилося вишукувати - аж до таких дрібниць, як, скажімо, чи не був часом день постригу святого Димитрія дощовим... Але в результаті значна частина добутого з неабиякими труднощами матеріалу так до тексту й не увійшла - бо текст уже поставав за законами художньої літератури, лише базованої на реальних фактах, але головне в ній інше - «упіймати людину». Тому, скажімо, два достовірні епізоди з біографії Шевченка, в реальному житті розведені в часі, у моєму оповіданні злилися в один причинно-наслідковий «клубок» - бо це мені здалося художньо переконливішим.

Звісно, все це не стосується тексту про Олексу Довбуша - достовірних відомостей про його дитинство практично не збереглося, тож мій текст - просто казка.

Що ж до того, про кого саме я пишу і чому саме про цих людей, то тут я дозволю собі процитувати фрагмент із передмови до цієї книжки, в якому все це й пояснюю:

«Дмитро Туптало, святий Димитрій Ростовський - бо він наш, український святий, життя якого є справдешнім прикладом великого служіння Богу і людям. А ще тому, що він - великий книжник і поет. Мій улюблений поет!

Григорій Квітка-Основ’яненко - бо вмів поєднувати непоєднанне - сміх і сльози. А ще тому, що він слобожанець, а я люблю Слобожанщину так само, як свою рідну Гуцульщину.

Тарас Шевченко - бо хоч з нього й зробили ідола, та насправді він був дуже класним хлопакою - хоча про це чомусь мало хто знає... І ще тому, що в кожному з нас, українців, є щось від нього - лише геній може «вловити» у своїх творах не просто народ, а кожну людину.

Ніл Хасевич - бо бувають в історії страшні часи, коли кожній людині доводиться брати до рук зброю. Краще б такі часи не наставали ніколи... Але якщо буде треба - то доведеться! І мені, й тобі, друже читачу...

Олекса Довбуш - бо він гуцул, як і я. Він був розбійником, а проте, залишив по собі серед людей добру пам’ять - а це не так просто!»

- Дорослий і дитячий письменник - це дві ваші рівнозначні «половинки», чи котрась з них таки переважає?

- Ще недавно я був стовідсотково певен у тому, що первинно я - поет, якого знають із «Отруєння голосом», «Повернення в Ґалапаґос», «Часникового соку», «Писати мисліте». Зараз я вже цього не так твердо певен. Писати для дітей мені що далі, то все цікавіше й цікавіше...

- Як ваші власні діти сприймають ваші дитячі книжки, чи впізнають себе у героях? Вони строгі чи поблажливі критики?

- Вони люблять мої книжки і дуже активно допомагають їх творити.

- Як досвідчений батько трьох дітей, поділіться своїми «золотими правилами» виховання: що ви заохочуєте у дітях, що є для них табу? Чи хтось із них робить літературні спроби, хоче піти татовою стежкою?

- Ми з дружиною просто намагаємося розвивати в кожному з них особистість і стимулювати критичне мислення. Табуйованим є лише те, що споконвіку табуйоване в кожній нормальній українській родині: вульгарщина, хамство, лайка, несмак, надмірність, лінощі тощо. Головне ж, що заохочується - любов і повага, причому повага не лише дітей до батьків, а й батьків до дітей.

Що ж до писання, то це поки що найкраще виходить у Лізи. Вона вже має повість «Через міст перейти» і кіносценарій, з якого зробила спробу зняти фільм - поки що невдалу, але все ще попереду. Тепер теж пише щось новеньке, але ще не показувала... Повість, між іншим, непогана - якби по ній ґрунтовно пройтися редакторським оком і скоротити до оповідання, то можна було б і друкувати. Але ми з дружиною вважаємо, що передчасний друк - не так стимулювання, як «ведмежа послуга» дитині. Якщо їй це буде цікаво, якщо є талант, то вона писатиме й далі, а якщо це просто наслідування тата й мами (наша мама науковець і теж пише книжки - дослідження про українську барокову літературу), то воно минеться.

- Яку «смакоту» готує тато Стефи у вихідні? Чи плануєте написати продовження «Чакалки»?

- Я з осторогою ставлюся до продовжень. Зате нова історія з тими ж героями - це вже мені цікавіше. Одна з таких історій уже написана - повість «Сорокопуди, або Як Ліза і Стефа втекли з дому». Вона готується до друку у «Видавництві Старого Лева» в серії «Обережно: дівчатка!» Запропонував я її не «Граням-Т», а Мар’яні Савці, по-перше, тому що мої дівчатка дуже люблять це видавництво і цю серію; а по-друге, я як автор хотів би, щоб не всі мої дитячі книжки виходили там, де я працюю (тут є певний момент професійної етики), а й в інших хороших видавництвах.

Героями цієї повісті так само є Ліза і Стефа (щоправда, ключова роль цього разу в Лізи), і з ними там трапляється чимало кумедних і повчальних пригод - але Чакалки там нема. Зате Чакалка є в іншій повісті, яку я саме прописую. Її робоча назва - «Хто врятує Чакалку». З цим персонажем, кандидатом педагогічних наук, який полюбився багатьом моїм читачам, тут станеться певна метаморфоза. Яка саме - не скажу, щоб читачі не зраділи передчасно. Але не хвилюйтеся - Стефа й далі буде поруч і все поправить...

...Що ж до першого вашого запитання, себто смакоти, то я колись, у перерві між художніми текстами, напишу книжку, яка зватиметься «З татом на кухні». Бо кулінарія для мене останнім часом і справді перетворилася на один із трьох моїх «ідеальних відпочинків» (інші два - мандри і футбол). Отам я й викладу рецепти всього того, що ми з Лізою і Стефою готували - таке, щоби воно було і прикольне, і поживне, і щоб кожна дитина легко могла його приготувати разом зі своїм татом. Причому як «фундаментальні» рецепти, так і «грашки».

Ось, скажімо, одна з «грашок» - для прикладу:

Купуємо в супермаркеті шматок вареної ковбаси - не «любительської», а «лікарської», без шматочків сала. І просимо продавця, щоб порізав його нам на «машинці» кільцями так, аби довкола неодмінно залишалася «шкурочка». Кільця мають бути великі - з крупного шматка, «клубня».

Відтак на розігріту сковорідку кладемо одне таке кільце (якщо сковорідка дуже велика, то можна й два-три - скільки вміститься; але на стандартну більше одного не вміщається). Підсмажуючись, кільце плавно перетворюється на маленьку «піалку», бо шкурка тримає краї. Коли перетворилося - розбиваємо в ту «піалку» яйце (бажано вибирати невеличке, щоб не перелилося через край). Відтак трішки солимо (не переборщіть, бо в ковбасі вже є дещиця солі), можемо трішки поперчити, зверху кладемо гілочку петрушки чи базиліку (або й нічого не кладемо - кому як смакує), накриваємо кришкою і тримаємо не більше ніж три хвилини на маленькому вогні.

Подаємо в центрі тарілки, а гарнір - найкраще смажену картоплю - розкладаємо довкола.

Не думаю, що смак вас аж так здивує - зате вигляд...

- Останнім часом ви, як критик, відкрили для себе якесь цікаве літературне ім’я, чи, можливо, окремий твір. Що би порадили почитати - дорослим і дітям?

- Неодмінно перечитую майже все, що виходить із-під пера Василя Герасим’юка, Тараса Прохаська, Маріанни Кіяновської, Петра Мідянки, Анатолія Дністрового, Марії Матіос, Василя Портяка, Степана Процюка, Сергія Пантюка, Олега Солов’я, Оксани Забужко, Лесі Ворониної, Леоніда Кононовича і ще добрих двох десятків непопсових українських авторів. І всім раджу!

Що ж до відкриттів, то останнім часом ними для мене стали три молоді поети - Наталя Пасічник, Юля Нестерова і Василь Карп’юк. Спробуйте запам’ятати ці імена - а раптом з них колись виростуть «люде»...

Наталя Малетич, ZAXID.NET