Олександр Бойченко: «Письменник може бути негідником або святим – якість тексту від цього не залежить»
04.02.2009 11:34
Побутує думка, що про літературу читають рідше, ніж саму літературу. Але це залежить від того, хто про неї пише.
Критичні статті та дискусії за участю літературознавця
Олександра Бойченка викликають жваве зацікавлення серед
літературолюбів. А його прізвище як перекладача - гарантований знак
якості. Про переклади і професійну нав’язливість перекладачів,
літературну критику, чи, точніше, її відсутність, Олександр Бойченко
розповів кореспондентові “ВЗ”.
- Чи існує рецепт якісного перекладу? І які його складові?
- Немає якихось страшних секретів. Треба добре знати мову, з
якої перекладаєш, і ще краще – мову, на яку перекладаєш. Бажано якомога
більше знати про автора, твір, контекст та обставини його написання.
Навіть у нескладному для перекладу романі “Тартак” Даніеля Одії були
дрібниці, яких не знайдеш у словнику: скажімо, політичні натяки. Якщо є
можливість поспілкуватися з автором і розпитати його, то це на користь
перекладу. Так само з перекладанням українських письменників на інші
мови. Коли я був на стипендії у Варшаві, польський перекладач Міхал
Петрик перекладав “Таємницю” Андруховича. А там - багато радянських
армійських реалій. Міхал діставав розпитуваннями – і правильно робив,
бо ці речі перекладач мусить знати. Треба знати й інші твори автора,
якого перекладаєш, щоб зрозуміти, яка лексика, які прийоми характерні
для нього.
Зараз укладаю антологію польських письменників. Це переважно
автори, яких, на жаль, вже не можна ні про що запитати. Тож доводиться
якомога більше читати їх і про них, консультуватися з польськими
літературознавцями. Щоб перекласти оповідання Тадеуша Боровського,
потужного польського письменника, якого у нас поки що не знають, я
поїхав до Аушвіца, в якому він сидів під час війни і про який написав
цикл оповідань. Обійшов бараки, звірив їх з описами і знайшов помилку:
у Боровського написано, що циганський барак стояв ліворуч, а крематорій
- праворуч. Але якщо дивитися з того місця, з якого це описує автор,
виходить навпаки.
- Перекладаючи, виправляєте знайдені помилки чи залишаєте авторський, хоч і неточний варіант?
- Знайшовши помилки в Одії, я вказав йому на них, і він
підтвердив, що це справді неточність, а не авторський задум. Одія не
лише дозволив мені виправити їх у перекладі, а й сказав, що внесе ці
поправки в оригінальний текст, коли “Тартак” перевидаватимуть. Так само
було з перекладом Віктора Єрофєєва. Він потім підписав мені книжку:
“Перекладачеві, який зробив з “Хорошого Сталіна” найкращого”. Коли ж
автора вже немає серед живих, не знаю, як правильно вчинити. Ще
подумаю.
- Чи актуальний шкільний та університетський підходи, коли
спочатку вивчається біографія автора, а потім крізь її призму
пропускаються його твори?
- Пруст із цього приводу сказав таке: “Зовнішнє життя
письменника для читача взагалі не має жодного значення. Це те життя,
яке наші слуги можуть прожити замість нас”. Письменник, як і будь-хто
інший, так само вранці прокидається, мусить сходити до клозету,
вмитися, поснідати... Але письменник після цього сідає писати, а його
слуга – ні. Письменник може бути негідником або святим – якість тексту
від цього не залежить. Якщо книжка погана, то її не врятують жодні
пояснення, що автора так змусила написати дружина, Гітлер або
сталінський режим. З іншого боку, якщо цікаво і є джерела, добровільно
можете ознайомитися з біографією. А у школі біографії письменників
кастровані. То навіщо забивати собі голову нецікавою, а, головне,
неправдивою інформацією?
- Бракує українських перекладів. Мілана Кундери перекладена лише
збірка оповідань “Смішні любові”, Джона Фаулза - лише “Арістос”, а про
скількох письменників український читач навіть не чув...
- Якщо говорити про літературних “зірок”, то тут на заваді
стоять авторські права, точніше – ціни на них, і наші смішні наклади.
Купити право на видання маловідомого автора ще за якихось 500 євро
можна. Але заплатити величезні гроші за всесвітню зірку, а потім не
мати змоги продати дві тисячі примірників – для видавництва катастрофа.
Якби книжки в Україні краще продавалися, то й з перекладами все було б
набагато простіше.
- Побутує думка, що літературної критики як такої, в Україні немає...
- Критика мала значення, коли виконувала функцію посередника між
автором і читачем. Критик розповідав читачам, що нового, цікавого
з’явилося, а письменникам вказував на недоліки. За такої ситуації
критика слухає і автор, і читач. Сьогодні цієї функції критик не
виконує. Ні автор, ні читач його не слухає. Критики пишуть за
принципом: наш – хвалимо, не наш – б’ємо. А читач ставиться до критики,
лише як до реклами: якщо критик похвалив, значить письменник - його
друг, розкритикував – ворог.
Зрештою, живемо у часи постмодерну, змішання цінностей та
ієрархій. Було б дивно, якби літературна критика робила вигляд, що за
вікном XIX ст. Я також не надто намагаюся допомогти автору стати кращим
чи читачеві зорієнтуватися. Просто пишу і дбаю про те, щоб було добре
написано. Крім того, українське літературне середовище щільне: всі з
усіма знайомі. Багато авторів є моїми друзями, ми їздимо одне до одного
в гості, святкуємо разом дні народження. Це вже як родина, до якої
важко бути об’єктивним.
Довідка «ВЗ»
Олександр Бойченко – літературознавець, перекладач, до 2008 року
викладав зарубіжну літературу у Чернівецькому університеті. Модератор
літературних зустрічей та дискусій. Співредактор літературного часопису
“Потяг-76”. Автор збіркок есеїв «Щось на кшталт шатокуа» та “Шатокуа
плюс”. Переклав роман “Тартак” Даніеля Одії, роман “Хороший Сталін”
Віктора Єрофєєва.
|
