СТАТТІ ТА РЕПОРТАЖІ

Зачарована стежина уяви – 2

06.01.2009 11:26



Тетяна Винокурова-Садиченко. МИ. Роман. – Львів: Кальварія, 2008. – 160 с.

Абсурд у мистецтві сьогодні – це щось на взірець спецій  для пісної страви: для надання творові  присмаку актуальності, задля модного антуражу  тощо, тобто, з одного зі філософських засобів осягнення світу абсурд перетворено на елемент декору. Це колективна хвороба молодої літератури ХХІ століття, коли все перемішалося, коли час спресовано й звільнено від усіляких табу й заборон – неовавілонська ситуація. Але операція подорослішання,  як ніколи потрібна вже і тепер. Потрібен автор, який  зрозумів би, що постмодернізм  – це вчорашній день літератури. Потрібен  твір, де були би розглянуті й осмислені проблеми реального пізнання і перетворення світу. Суспільство потребує актуальної сучасної літератури.

Тетяна Винокурова-Садиченко за два роки (2006-2008) написала чотири романи. Для прозаїка, надто для романіста, багато важить особистий досвід, особисті враження, безпосереднє знання життя. Не менш важить «внутрішнє знання», що йде від заглиблення в життєвий матеріал, у психологію людей, внаслідок чого з´являється достовірність характерів, природність тону, жестів, діалогів.  Традиційно,  роман – це багатоплановий твір, із розгалуженими сюжетними лініями, переплетінням доль багатьох персонажів. На першому плані має бути увага до складної проблематики, що її висуває життя, а не просто бажання написати будь-що  й назвати це романом.     

У нашої авторки є тільки обдарована молодість, досвіду зрілості ще нема, але роман (називаю цей твір романом із поваги до авторки – Т. Д.) читається зі співчутливим схваленням, або схвальним співчуттям. Головні персонажі родом із дитинства: вічна шукачка Ілона, містик Михась, скептик Арнольд, філософ Ринат –  їх поєднало одне-однісіньке літо в забутому селі. Про що сперечалися вони на лісовій галявині біля вогнища? Що  спонукає головну героїню через 15 років згадати своїх приятелів, знайти їх і знову пережити всі можливі пригоди, подібні до дитячих ігор? Кожен, хто колись був дитиною, пам´ятає свою здатність грати й фантазувати, захоплюватися й очікувати дива. Авторка точно  вловила вічну потребу дорослого читача: трохи побути дитиною, тому книга ця – містифікація. Важко сказати, що за цим стоїть: чи то бажання запропонувати читачеві гру, чи то клопіт зі створенням  своєї значною мірою романтизованої  біографії.    

Героїня Ілона розшукує зниклого коханця і стикається з тим, що нові часи  тільки загострили старі проблеми. Душевні терзання увиразнюються, і читач цю тривогу помічає вчасно. Врешті-решт, на питання – що рятує людину?  і де вона має шукати вихід? – письменниця нібито переконливо відповідає: наша пам´ять про дитинство – це анестезія, що захистить нас від больового шоку при  неминучій  операції подорослішання. У нашому випадку, пам´ять про одне конкретне літо в дитинстві, що герої провели разом, допомагає Ілоні та її друзям побороти страхіття теперішнього фізичного і духовного існування: «… я не можу дочекатися тієї миті, коли посеред нашої галявини саме по собі спалахне багаття, і з нього вилізе якась халепа, що змусить нас об´єднатися знову».

Авторка компенсує брак досвіду зрілості випробуваними засобами:  вільне переміщення з реального часоплину в казковий  і в зворотному напрямку, містика, магія, жахи, демони, вампіри… але, на жаль, це найслабші творчі аспекти твору, бо художній світ письменниці тягне за собою в літературу довгий шлейф вторинності, а літературний текст  стає процесом фіксації взаємодії заздалегідь обумовлених типів-гравців.

Під впливом мистецтва, зокрема, мистецтва  слова,  ми хоча б на дрібку прояснюємо собі наше життя, бо якщо життя нам видається безглуздим, ми – нещасливі. Я вже не зачіпаю аспектів ширшого плану, як от  вміння автора заглибитись у духовну атмосферу епохи, знайти в цій атмосфері неперехідні вартості, здатні заколоситися через роки в душах наступних поколінь.

 Подорожі в дитинство, хай і зачарованою стежиною уяви,  коли«людина вигадує пояснення тим фактам, яких пояснити не можна, а потім переконує себе, що так воно й було»,  для  цього недостатньо.

http://www.bukvoid.com.ua/reviews/books/2009/01/05/082556.html

КОМЕНТАРІ

Ім’я

Коментар

Введіть код,
зображений на малюнку

ОСТАННІ СТАТТІ

Сергій Тримбач: «Книги не обираю, радше вони обирають мене»

«Поєднаємо патріотизм зі здоровим глуздом»

Під час презентації книги Ульяненка люди познімали з себе одяг

Брати Капранови дали десять порад публіцисту

Серед багатих українців стало модним дарувати "круті" книжки

Обіцянка – не цяцянка!

Приблудна культура

Перший гайдамака в Україні

Я відведу тебе в музей сексу

Лірика одинаків

Ліна Костенко: Усяка наволоч український народ принижує, а він десь загубив у собі відпорність

Тарас Чубай Наш партизан

Сергій Жадан: Мені цікаво дивитися вітчизняну порнуху

Жадан обійшов Толстого

Донию понравился анекдот Бенюка о богатом дядюшке

Про те, як донецькі люблять наш фест...

Така от <...> мода?

Із щоденника Сергія Федаки. Жадан

Роксоляна Свято : Сад без огорож

Зачарована стежина уяви – 2

Всі права застережені.

© 2008 Мистецьке об'єднання «ОsтаNNя Барикада»