"Люблю своє нещастя"...

02.04.2008 11:55

Павліна Пришлюк

З письменником Фредеріком Бегбеде ми познайомились у потягу. Я саме лускала фісташки і дивилась фільм про Джеймса Бонда у підвішеному над шерегами синіх крісел телевізорі. А моя сусідка вийняла із велетенської кишені пальта малоформатну книжку, яка претензійно називалась "Романтичний егоїст".

"Який несмак", - подумала було я, розглядаючи обгортку. Але фільм про Джеймса Бонда закінчився, на екрані затанцювали оголені леді під одноманітну попсу, а в мене заболіла шия дивитись безперервно догори. Тому я всілась зручніше у кріслі, скосила і без того косуваті очі, й почала читати книжку, яку моя сусідка тримала на заполі.

Фредерік Бегбеде писав гострими афоризмами постмодерної Європи, а я дивилась на нього втомленим поглядом загнаної на полюванні такси. В обох настрій був поганий, обом хотілось випити і обоє любимо подорожувати. От тільки я подорожую своєю рідною країною і світ мені видається дуже різноманітним. А Фредерік Бегбеде подорожує різними країнами і вважає, що всі вони схожі на його Францію. Та й нудьгує, як кожен справжній парижанин.

Париж - батьківщина нудьги та смутку. Означенням цього складного відчуття світу розпочав свою найвідомішу книжку тридцятилітній викладач філософії гаврського університету Жан-Поль Сартр. Нудьга поточила, наче шашіль, твори Камю.

"Привіт, смутку" - написала юна Француза Саган, входячи своїм легким кроком дівчинки-підлітка у світову літературу. Нудьга перевальцем котиться довгими і барвистими томами Марселя Пруста, заплутуючись у фальбанках вишуканих суконь та у павутині поглядів паризьких снобів, які шукають втрачений час. "Сум - лише передозування порожнечею" - пише сучасний гуляка і транжира життя Фредерік Бегбеде у Парижі, на батьківщині нудьги. "Шукаю приводу побідкатися, але не знаходжу. Що вже і є приводом, - пише далі цей веселун, - Мене тривожить тільки відсутність тривоги".

Ті, хто живе у Парижі, відчувають нудьгу. Хто в Парижі ніколи не бував - нудьгує за Парижем. А хто ж краще може розповісти про Париж, як не журналіст-оглядач модного журналу, який окрім всього пописує невеличкі за обсягом книжечки про світ телеведучих та дрібних знаменитостей.

Тексти цього автора - коктейль снобізму та високих почуттів, нудьги від одноманітності світу та пригод, які з ним не трапляються. Тому він вештається по клубах, забавляється з повіями і транжирить життя.

"Знову мене не взяли в заручники у цій мусульманській країні. Зрештою, це вже образливо", - бідкається Бегбеде, насмішкувато розглядаючи солодку парочку геїв, які борються за права собак. Такий його світ. Мусульмани, які всупереч усім стереотипам, відмовляються брати євопейців у заручники. Європейці, які здатні боротися лише за права секс-меншин. Світ, у якому атрофувались бажання, а натомість залишилась нудьга. Єдине, чого бракує Бегбеде - це справжніх стражд ань.

Отак ми з ним доїхали до місця призначення - лускаючи фісташки і слухаючи, як чухкання коліс потяга накладається, наче якийсь спеціальний екзотичний ритм, на пісеньку про любов. "Романтичний егоїст" пірнув у глибоку кишеню пальта моєї сусідки, а я пірнула у власне глибоке та затишне пальто і ми попрямували на опівнічний вокзал, забитий вщерть таксистами та сонними пасажирами.

Якось незадовго після того я спробувала читати Бегбеде вдома, за ранковою кавою. Але нічого в нас не вийшло. Він захлинався від безвиході у суспільстві надмірних витрат, а я насолоджувалась останнім снігом, слухаючи затишне муркотання мого кота. Він розповідав про напади нічного онанізму, а я думала про вічне кохання, відчуваючи темні смуги на власних зап’ястках від поцілунків. Ми не розуміли один одного.

Якщо вірити опублікованим щоденникам, він відчайдушний гуляка, пияк та ловелас. А опублікованим за життя щоденникам вірити не варто, бо у них кожен чоловік - успішний Казанова, а кожна жінка - фатальне стерво. Адже в літературі спрацьовує принцип компенсації і автори надають своїм героям саме тих рис, яких бракує їм самим. "Я- упир. Заволодіваю життям інших та видаю його за своє", - зізнається романтичний егоїст месьє Фредерік.

Нещодавно, коли довелося обідати у звичному фастфуді невідомого для мене міста, знову подорожуючи, я прочитала його книжку до кінця. Фредеріка Бегбеде потібно читати тоді, коли надто довго подорожуєш, щоб любити рідний дім і не знаєш до яких пригод тебе приведе найближча до готелю вулиця.

Лише в готельному номері, перегортаючи кілька сторінок Бегбеде перед сном, раптом за маскою гуляки та транжири життя, який пропускає крізь пальці клубну темряву, розпізнаєш філософа 21 століття.

Він приречений на успіх і жодна із запланованих поразок не вдалась, проте поразки йому потрібні. Бо який же він філософ без поразок? Він приречений на визнання і життя без сенсу, проте йому необхідний сенс життя і обурення критики. Бо як же по-іншому він стане справжнім письменником? Він приречений на здійснення власних бажань, проте йому потрібні нездійсненні мрії. Бо хіба ж може людина жити без нездійсненних мрій?

Фредерік Бегбеде. Романтичний егоїст / Пер. з фр. Р. В. Мардера, О. М. Ногіної.- Харків: Фоліо, 2007. - 283 с.

http://www.culbit.com/