Марія Штельмах / Садизм утіхи07.04.2008 12:59
Василь Пастушина
Кожен створює свою реальність самотужки. Адже вигадка – це теж
реальність, можливо, трохи недороблена чи навіть несправжня, але ж тут
варто врахувати, що «віра сильніша за докази», тим паче вірити у щось
треба неодмінно, навіть якщо тебе висміяли чи образили. І навіть коли
це зробив світ, мститись чи ховатися від нього в ідолах занадто
небезпечно, бо це у вас може вийти: вас розчавить ідол або, ще гірше, -
ви створите свій власний світ.
Про це варто говорити хоча б після того, як у створений світ
починають зазирати інші люди, чи пак світи. Це теж, здавалося б,
нормально, проте коли люди стають матеріалом для цього світу, хай
навіть проектованого у снах, тут інша розмова, - а саме про те, як
«янголи вигадують сни».
Дуже не хотілося б наклеювати ярлики типу добре/погано; зрештою,
кожен вирішить сам чи навіть запропонує свою теорію (не виключено,
філософію), а я це пишу, аби поділитися враженнями від другої книги
Марії Штельмах, що зветься «Янголи вигадують сни». Авторка явила нам
світ, навіть два – форматний і неформатний, і обидва є настільки
реальними, наскільки й нереальними, хоч авторка й позиціонує їх як
«неформатні історії реального міста у форматі нереального «я». А «якщо
ти володієш світом – це рай».
Пропоную в це повірити, хоча б тому, що повірила в це героїня роману
Лола, яка взялася створювати ідеальний світ шляхом своєрідного
катарсису, побудувавши на цьому свою «філософію» та зібравши «Братство
янголів». Сказати, що в неї нічого не вийшло, не можна, як і навпаки,
тим паче, якщо взяти до уваги, що вона, очищення та янголи були тільки
снами, або снами, які стали, стають чи стануть реальністю поряд із
загубленими мріями та фантазіями. Зрештою, це не так важливо;
зупинимось на тому, що це одна реальність, така собі «корекція
свідомості для світу».
Друга реальність, неформатна, - це розповідь про чоловіка, Карла, що
живе в якомусь екзистенційному вимірі, «є неймовірно самотнім і боїться
собі в цьому зізнатися» і шукає відповіді на вічні питання, помічаючи і
зносячи певні тенденції й параної у своєму синкретизованому, вже
третьому світі. Найцікавіше тут те, що саме йому сняться хронологічні
форматні сни про інший світ, який узялася будувати Лола. Тобто, коли
він спить – спостерігає за однією реальністю, є свідком змов, пліток,
сумнівів і вбивств, а коли прокидається – спостерігає за зболеним,
нудним та епізодичним світом, котрий, відверто кажучи, мало чим
відрізняється від у міру абсурдних спостережень уві сні. Навіть більше:
те, що відбувається уві сні, якимось чином потім з’являється в
реальності (звісно, якщо це можна так назвати). Коли шляхом кармічного
очищення вбивають білявку, він зустрічає білявку, яка веде його до
втечі та вбивства людини; коли йому сниться зрада, дружина його
співробітника викриває роман свого чоловіка з секретаркою.
«Сновидіння – єдина насолода болю заради втіхи». Сновидіння – це
чудернацькі історії про янголів, філософські розмови ні про що, з яких
Карл не пам’ятає жодного слова. Сновидіння як спосіб ґвалтувати світ
своєї свідомості, як сакрал, як розмова з янголами із
містично-символічними прозорими крилами.
Лола, чи то пак Мара (у кожного в братстві - своє ім’я, котре
зв’язує його з його роллю) створила «Братство янголів», у яке повірила,
яке назвала та вивела на рівень не просто якоїсь там секти, а на рівень
проповідування прискореного очищення заради «викорінення зла». Янголи
були такими собі «самогубцями зла», щоправда, не в осяйному білому й
без німбів, а в синіх мантіях та масках, простіше - творчо обдаровані
молоді люди зі своїми проблемами та особливостями сприйняття збуреного
світу: від театрального мистецтва чи високої музики («Камасутра» й
Вівальді) до, скажімо, зради, вбивств чи грабунків, що уособлювали Брут
і Ешафот. Загалом 13 осіб, котрі щось собою являли, причому абсолютно
різне.
Братство (спілка, секта, - зрештою, неважливо) взялось будувати
ідеальний світ. Точніше, це Лола, «маніакальна особа з прихованими
комплексами», гралася зі смертю в шахи, судячи і вбиваючи гріхи в
людській подобі та втішаючи себе тим, що «Бог живе у кожному з нас».
Сім людей має померти заради очищення. Зрештою, сумніви, психологічні
розлади та муки совісті, а потім і зрада, що стала сьомим гріхом,
сьомою смертю, після нудоти, марнославства, лицемірства, продажної
любові, зажерливості та злості. Кожне вбивство особливе, ритуальне,
символічне, садистське. Немовби за Ніцше, якого так часто цитує
авторка: «Людина – це те, що варто подолати».
Щодо інтертексту взагалі, то він став наче фішкою цього твору. Тут і
майже дослівне кількасторінкове цитування Ніцше в розмові з Апостолом
Андрієм - коханим-коханцем, котрий і уособлює собою зраду, ставши
сьомим гріхом; і роздуми над цитатами Хемінгуея чи Сальвадора Далі; й
постійні цитації з книжок, газет, енциклопедій і навіть інтернет-чатів.
Якщо відверто, ці тексти втомлюють, ламають композицію, хоча й
збагачують твір певною філософічністю, що грає, втім, не на корись
твору, бо це досить сильно відштовхує.
Янгол з’являється до людини, Лоли, й відповідає на найглобальніші
питання людства за одну секунду, перевертаючи уявлення про стан речей і
ламаючи певні стереотипи. Скажімо, диявола не існує, а в іншому світі
люди стають такими, якими насправді були в цьому житті, ну а янголи
вигадують сни, - тобто - будують свою філософію, теоретично істинну,
адже вони янголи. Потім виявляється, що янголом є Лола, більше того,
саме з собою вона й говорила. Таке собі роздвоєння особистості. «Світ
не існує поза свідомістю особистості» - і саме ця думка стає ключем до
сумнівів, а сумніви свідчать про наявність варіантів. Треба бути лише
впевненою в своїй вірі, а далі – садизм, фанатизм, божевілля.
І тут буде доречно сказати про ще один надзвичайно важливий аспект
цієї книжки (мабуть, ви здогадалися, про що я). Так, про любов, бо в
«любові завжди є трохи божевілля, проте і в божевіллі є трохи розуму».
Через любов, як і в будь-якому голлівудському сюжеті, відбуваються
змови, захоплення, вбивства, зрештою, і братство створилося через ту
трикляту любов або через її відсутність, що, зрештою, не так уже й
різниться. З іншого боку, головна героїня, котра постійно купається в
якійсь екзистенційній реальності, твердить, що найближча людина має
бути ворогом, якого треба шукати й вести з ним війну.
Варто зазначити, що аж такої уваги до лінії кохання у творі нема,
однак буквально скрізь – від дружби до вбивства - випливає чи ховається
своєрідна алюзія на любов, зрештою, її посередня чи безпосередня
присутність відчувається скрізь.
Загалом, книжка заплутана, й ця заплутаність затягує, зацікавлює.
Розв’язкою можна було б вважати суд, де форматний світ снів та
неформатна реальність нарешті безпосередньо зливаються, якби в цей час
усе не заплутувалося ще більше, чи то зводячись до сну, чи то створюючи
нову, третю, напівреальність, чи то нарешті виходячи з триповерхового
сну в реальність справжню. Не виключено, що все одразу.
Треба також сказати, що є у творі й лірика, причому місцями досить
непогана. Вдалою кінцівкою став останній вірш, написаний у божевільні,
куди й забрали Лолу та реінкарнованого Апостола, Карла. Тішить те, що
після вірша відчувається перспектива, вкладена у слова «далі буде».
Тому - чекатимемо з нетерпінням, а поки що є час подумати, чи, бува, не
графоманію ми вважаємо життям?.. Сподіваюся, в наступній книзі Марія
Штельмах відповість на це поставлене нею ж питання.
http://www.litakcent.com/ |
