Юрій Андрухович: «Значення сім’ї неможливо переоцінити, але й – не варто ідеалізувати»13.06.2008 17:20
Божена Городницька, «Сумно»
Не так давно сучасний письменник Юрій Андрухович, якого за лаштунками
літературної тусовки вже охрестили живим класиком, пішов «на
підвищення» - став дідусем. Його 25-річна донька, письменниця і
перекладачка Софія Андрухович народила йому онуку Варвару. Чи вже звик
літератор-дідусь до нового статусу і чи закінчилася нарешті його творча
відпустка, яку він оголосив після написання роману «Таємниця» я
поцікавилася у автора.
- Малій Варварі уже два місяці, - розповів Юрій Андрухович. -
Останнім часом маю нагоду щодня спостерігати за цією малесенькою
істотою і за собою. Цікаво стежити, як вона перестає бути чимось
абстрактним і стає реальною особою, яка набуває з кожним днем все
більше і більше людської виразності і своїх особливостей. Наразі вони
написані в міміці, гримасках, рухах, але з кожною хвилиною стають все
більше осмисленими, чіткими. Це свого роду повторне переживання певних
емоцій батьківства, коли зовсім нове життя приходить у світ, і починаєш
щось для нього робити, хочеться захистити, допомогти. Це досить
хвилююче і важливе відчуття.
- Чому саме – Варвара?
- Ім’я для онучки вибирали донька з зятем, і я цілком їх підтримав.
Воно ще достатньо рідкісне, але має перспективу стати модним. Дедалі
частіше з’являється на слуху, але ще не настільки часто, щоб вже
встигло стати «попсою».
- Поява малечі у родині вплинула якось на вашу творчість?
- Можливо, колись й почну писати казки, але наразі про щось більше
говорити передчасно. Все почнеться, коли ми перебуватимемо у
вербальному діалозі....
- Що для вас означає сім’я?
- Сім’я – це, безумовно, величезний тягар. Це одна з форм людського
єднання, яка покликана рятувати людину від самотності, але
необов’язково і не завжди так стається і відбувається. Значення сім’ї
неможливо переоцінити, а з іншого боку – не варто ідеалізувати. Я –
людина, яка живе в розгойданому, маятниковому режимі. Сімейний затишок,
коли часто буваєш поза домом, їздиш кудись, - для мене важлива нагода
побути всередині свого світу.
- На презентації роману «Таємниця», який разом з вами промували
«Мертві півні», ви - заспівали. Згодом, гастролювали із польським
гуртом «Карбідо» із проектом «Самогон»… Чи не стало це початком вашої
співочої кар’єри?
- Ні. Андрухович – співак - це якось ні в тин ні в ворота. Я полюбив
цю справу і хотів би ще й з іншими музикантами її продовжувати. Але
ніколи в житті не переключуся на неї до такого ступеня, щоб називати
себе співаком. Атракційність цього дійства полягає у тому, що
письменник робить щось спільне з музикантами. А якщо він перестане бути
письменником і захоче залишитися в музиці, то це буде провально.
- То може з наступним романом грати почнете?
- Я так і не навчився грати на жодному інструменті. У дитинстві мені
самому не хотілося ходити до музичної школи. Якби мене батьки туди
запроторили, я б протестував, але, на щастя, вони цього не зробили. У
підлітковому віці у мене з’явилося захоплення музикою. Це була музика
не дуже поширена, не завжди дозволена – західний рок. Паралельно з тим
виникло бажання навчитися грати на гітарі, але тоді вже було пізно, та
й не було кому вчити.
Минулого року був анекдотичний випадок. Організатор фестивалю
органної музики «Діапазон» Ірина Цайтц попросила мене вивчити вступну
фразу Іоана Себастіана Баха «Токати і фуги» і зіграти її на відкритті
фесту. Я два тижні вправлявся вдома на фортепіано. На відкритті зумів з
бідою її зіграти. Хоча й не з першого разу. Під час підготовки мені
здавалося, що я довів її до такого автоматизму, що зможу зіграти
будь-коли, навіть із закритими очима. Але щойно вийшовши на сцену,
сівши до інструменту, раптово відчув, що пальці мене не слухаються...
- Після написання «Таємниці» ви взяли творчу паузу... Потім
займалися перекладами. Творча розминка, якою ви називали роботу над
ними, після письменницької відпустки вже минула?
- Ще не зовсім. Проте, нещодавно на весняному конгресі Німецької
академії мови та поезії у Львові я запрезентував спеціально написаний
для цього читання текст, Принаймні його первинну версію, але усі
таємниці не хотілося б відкривати... Що ж до решти, то почався
божевільний час. Весна-літо – це постійні виступи, роз’їзди, робота «з
сьогодні на завтра», добре що не «на вчора». Шекспірівські переклади,
які маємо на меті видати спільно із видавництвом «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»
наразі довелося відкласти.
- Ваша «Таємниця» і «Сьомга» Софії Андрухович претендували на
звання «Книга року Бі-Бі-Сі», проте лише книжка Софії потрапила до
п’ятірки фіналістів...
- Я просив, щоб «Таємницю» зняли з розгляду. Щороку прошу про те,
щоб мої книги не виставляли на конкурс. На попередньому етапі мої твори
завжди набирають чи не найбільше голосів від читачів, але треба
розуміти, що жодне журі в нашій країні ніколи не дасть мені першого
місця. А друге і третє місце – для мене рівнозначні нічому. Тверезо
оцінюючи ситуацію, вже на попередній стадії прошу не розглядати мої
книжки.
- Чи можна «Сьомгу» назвати своєрідною відповіддю Чемберлену – гіпер відвертістю на вашу відвертість у «Таємниці»?
- Ні. Ми писали приблизно в один і той же час, але Софія не знала, що я пишу. А я не знав, що пише вона.
- Чому івано-франківська влада так хоче вирізнятися з-поміж
інших, застосовуючи до всього заборони? То їм «Скрябін» не вгодив,
тепер скасували концерт «ДДТ» у рамках всеукраїнського туру з нагоди
1020-ліття Хрещення Русі...
- Дії мерії пояснити складно. Щодо туру, то мені не подобається
злиття митців, рок-музикантів з церковниками. Я церковникам не надто
довіряю, особливо, якщо вони представляють Московський патріархат...
Вони для мене швидше партійно-ідеологічні працівники. Як слухач я також
проти такої акції.
- Згідно з опитуваннями, наркотиком ХХІ століття, люди визнали голод...
- Я практикую щось близьке до цього. Переважно коли сиджу на місці
вдома, два дні на тиждень не вживаю ніякої їжі. Але до цього часу я не
вважав себе наркоманом, а тепер буду так про себе думати (Сміється).
Такі результати опитувань – це, мабуть, наслідок «хвилі» пов’язаної з
модельками, в яких розвинулося певне психічне відхилення, коли людині
весь час здається, що у неї є зайва вага. Це певне зрушення в
свідомості, яке дійшло до такого ступеня, що дівчата від виснаження
помирали просто на подіумі. Тому такі люди, як дизайнери і модельєри,
особи, які створюють стереотипи і моду, щоразу частіше вдаються до
протилежної концепції.
- Ви якось сказали, що хочете жити у вільній країні. За яких умов Україну можна вважати вільною?
- Перш за все, це наявність основоположних громадянських свобод –
свобода слова, зборів, сумління. Проте, як виявилося цих наріжних
каменів недостатньо, тому що ми в Україні наче б то їх маємо, але
вважати країну цілком вільною не можемо. Тому йдеться ще про
справедливі суди, про цілий набір усіх функціональних атрибутів
демократії. Хоча, мабуть, Україна стоїть на доброму шляху. Бо нині волі
у нас набагато більше ніж було раніше, і набагато більше ніж у інших
країнах світу. І цьому також треба вміти радіти.
http://sumno.com/ |