«Свиня відчуває добро і красу, а люди не хочуть...» (Р.Віктюк)

31.10.2008 11:29

«Творча людина завжди повинна пам’ятати одну важливу для мене заповідь: творець – це, перш за все, дитина. А дитина – це енергія, схожа на колесо, яке крутиться саме по собі, це та енергія, яка дається нам при народженні... Дитина ніколи не каже світові «ні» - її «так» відкриває душу, канали, спрямовані у світ. І це, звичайно, канали любові...»

Роман Віктюк зумів залишитися дитиною – епатажною, деколи дивною, незручною... 28 жовтня Роману Григоворичу виповнилося 72 роки, й «Главред» вітає його із днем народження.

Романе Григоровичу, таке враження, що ви, врешті, таки переселилися в Україну і навіть у Львів: ви й у телеефірі українських каналів, і на показах мод, і на Форумі видавців, і з гастролями свого театру тут...

Ну, я ж завжди першим рядком пишу – «народний артист України». І ніхто, ніде й ніколи це, до речі, не викреслює! Знаєш, колись на початку 90-х, Іван Дзюба, який був тоді міністром культури, просив мене, щоб коли ставитиму вистави в різних країнах, говорив, що я український режисер. Я й говорив так завжди, але...

Ставив я кілька років тому у Греції «Братів Карамазових»: скрізь на афішах було написано «Постановка – Роман Віктюк, Україна»! І це при тому, що я давно живу і працюю у Москві!.. І питає мене директор того грецького театру, який прапор вішати – український чи російський. А я кажу: «Хто першим з якого посольства приїде, той прапор і повісимо»! За п’ять сьома від українців не було навіть вітання з прем’єрою - жодної квітки не було!.. І що роблять грецькі актори? У них є такий звичай: після прем’єри дарувати режисеру подарунки прямо на сцені. Цей звичай цікавий тим, що те, що отримаєш, треба відразу розпакувати й показати глядачам. І от мені щось дають, я, як хитрий львів’янин, мацаю-мацаю той подарунок і думаю: «Навіщо вони мені светер подарували? В мене вже і так їх повно...» Але розриваю той пакет, а там - український прапор!.. І мої грецькі актори підкинули його над сценою і ловили, кидали і ловили... Уявляєш?! А український посол так і не подзвонив...

А чому так відбувається? Ви ж не одинокі в отакому ставленні української держави до тих, хто, незважаючи ні на що, у світах каже, що він – українець...

Розумієш, українець – це насамперед опір, опір безглуздю, а ми про це забуваємо. Ми боїмося цього опору, ховаємося... А саме це - найголовніше, що повинно бути в нас!

Згадай долю батька Миколи Гоголя – Василя Гоголя: з тридцяти чотирьох його п’єс, написаних на той час (!) мовою! - не російською! - залишилася тільки одна, і цю п’єсу ніхто не знає... А син поїхав в Петербург, хоч батько його не хотів відпускати. Ну, і що кажуть? Якщо б не поїхав, то його доля була б такою ж, як і в батька... До речі, та одна його п’єса в мене є, але в Україні її навіть не розшукують! А я її тримаю, про неї кричу, до мене звертаються літературознавці: «Дай!»... От москалі запропонували зусиллями Росії й України її поставити - і я погодився. Але Росія це сказала – міністерство культури Росії, а не Україна!.. Тому й кажу - все залежить від нас...

Знаєте, рідний Львів свого часу, по-своєму, теж виштовхнув вас у світи... І, по-моєму, й зараз вас не дуже поспішають запросити щось поставити – хіба що от відкриття Форуму видавців у Львівському оперному...

Остання п’єса, яку я поставив у Львові, називалася «Місто без любові» Льва Устинова. І я не помилився: Львів – це місто без любові... Потім, коли я приїздив сюди, ні один театр мене запрошував щось поставити – ні один, хоча стосунки з усіма були прекрасні!.. І лише Львівська філармонія запрошувала мене ставити концертні програми з поезією Шевченка, Лесі Українки... І що ти думаєш? В день, коли у філармонії була прем’єра, на афішах позаклеювали моє прізвище... Думаю, це було санкціоновано з обкому партії: може, тому що я ставив п’єси, які вони ненавиділи...

І все-таки ви повертаєтеся у це «місто без любові»...

Ну, тому, що я впертий, розумієш? Вони мені казали «ні», а я все одно ці концертні програми робив! І поставив у театрі ПрикВО в кінці 70-х «Взрослую дочь молодого человека» Віктора Славкіна, яка ще не йшла в Москві, і яка пройшла у Львові лише один раз: Петро Зозуляк, представник місцевого відділу культури, все зробив для цього, і ніхто не зміг нічого вдіяти! Але успіх, який був на цій прем’єрі, все одно свідчив про те, як мене тут любили й чекали...

І зараз - не так, як тоді, звичайно, - але відбувається те саме: і мене, й інших виштовхують... Чому? Бо коли в ставку сплять рибки – товстенькі і спокійні, й туди кидають щуку, ці рибки збираються разом і її пожирають. І все, щуки нема! Я все про цих «рибок» добре знаю! Бо це ж краще – сонний ставок, ніхто поверхню води не збурює, і навіть вітер не може змінити напрямок течій цієї застояної водички... Тільки-но починаєш рухатись не в ту сторону, всі «рибки» кричать: «Хочемо спокою!».. І так не тільки у Львові чи в Києві – те саме й у Москві, просто там ставків більше!

А у вас ніколи не виникало бажання кинути все це і поїхати, скажімо, в Рим? Ви ж маєте там і визнання, й театральну школу, і вистави, і взагалі...

Ні, ніколи! Мене запрошували до Риму, я ставив там спектаклі, але завжди хотів додому...

Додому – це куди?

Не має значення, куди! «Додому» – це туди, де мої театральні дошки: оце є для режисера домом...

Ну, напевно, тоді дім для вас – це все-таки Москва, де у вас є свій театр... Але дуже помітно, як вас тягне до Львова...

Ну, бо тут на Площі Ринок, де все і почалося: на третьому поверсі нашого будинку був величезний коридор – і це була сцена... І там, в 12 чи 13 років, я ставив все те, що потім вже не ставив ніколи – і «Пікову даму», і «Сільву», і «Маріцу», і «Підступність і кохання»...

А на тому подвір’ї “під тринадцяткою” ще стоїть дерево, на яке я залізав, бо хотів полетіти, як птах: зробив собі з віників крила, зібрав дітей, вони рахували «Раз-два-три-чотири!», і я повинен був летіти... Пам’ятаю, як підняв руки, змахнув ними і був, звичайно, на землі, але це мене не зупинило: ще раз поліз, ще раз впав... І тоді, я не знаю, хто мені підказав – якийсь ангел-охоронець, напевно, - що, спробуй, так зімітувати рух птаха, щоб оті діти повірили, що ти летиш! Отой ангелочок мені тоді таке нашептав... І я це зробив, і діти кричали: «Він летить!»...

Ви можете собі уявити, що могли б займатися чимось іншим, окрім театру?

Ніколи в житті!.. Знаєш, у 13 років мені приснився будинок з колонами і масками, якого я ніколи до того бачити не міг... І от через багато років, на початку 70-х, коли мене звідусюди гнали, я приїхав у Вільнюс як ведучий режисер, і це був той театр, який я у дитинстві побачив у сні... Розумієш?!.

І циганка, коли подивилася на мою руку, заплакала і сказала: «Він буде “діріжор”!» Це десь у той же час було, в 12-13 років... Мама тоді сказала, що я ж ні однієї ноти не знаю, і слуху в мене нема – який там «діріжор»! А та циганка: «Буде діріжор!».. Ну, режисер, “діріжор” – яка різниця? От і все!..

А як щодо політичного «спектаклю», який ви маєте можливість спостерігати в Україні? Судячи з участі у деяких політичних шоу, ви вирішили у все це по-своєму втрутитися? Уявляю, що буде, якщо ви на цих шоу станете постійним гостем...

Ну, так, на тому шоу в Шустера я сказав, що коли в мистецтві - й не лише в мистецтві! - зникає краса, любов і добро, про істину ніхто говорити не може. Є лише порожнеча, де немає розуміння, співчуття - немає нічого!..

А щодо політики... Пам’ятаєш, колись казали, що якщо посадити за друкарські машинки мавп, то у вічності вони мають шанс написати «Гамлета»? Я собі уявляю все це так: сидять на сцені мавпи, їм загадали писати українську політику, й вони пишуть, друкують всякі букви, цифри - нічого не розуміючи, все підряд... І ті аркушики розлітаються в усі усюди... А політики - й не лише вони, підбирають оті папірці, йдуть з ними в телевізори чи на наради, чи ще кудись, і читають, читають оте все з розумним обличчям!..

Знаєш, що я роблю? Вимикаю звук і дивлюся на тих політиків! І, даю чесне слово, – у всіх один і той же вираз обличчя, ті ж рухи руками, головою!.. Незмінне одне – енергія ненависті, заздрості один до одного! Вони хочуть вбити свого суперника і їм все одно, що говорити! Оце сьогодні відбувається...

Мені здається, що серед них є та, яка мала б бути вам цікавою – я маю на увазі, звичайно, Юлію Тимошенко... Наші політики люблять називати її «актрисою», чомусь вкладаючи у це слово негативний зміст...

Вона теж слухає тих мавп, теж підбирає ті листочки і перебирає очима, щоб не переплутати букви! Ти просто не зауважуєш, як вона це робить! Чуття в неї на такому звірячому рівні, що ти не уявляєш! Вона живе лише інстинктом – і нічим іншим!

А для чого ви вирядили ведучу в Опері на львівському Форумі видавців у білу сукню і причепили їй косу? А потім випустили на сцену свиню в перлах?

Дуже просто: щоб люди зрозуміли, що треба не лише за косою дивитися, а слухати і розуміти! Оце була моя мета! І ще я хотів показати, що навіть свиня відчуває красу, про яку я тобі казав... Та свинка вийшла на сцену, там були люди, вона на них рохкнула... І я сказав їм – йдіть! І залишився з нею на сцені наодинці. А вона подивилася в цей театральний зал, де така енергетика, де люди життя віддавали за мистецтво!.. Я розкинув руки, відкрив серце і сказав їй: «Нюшенька! Йди до мене!» І вона йшла, хвостиком крутила, хоч я нічим її не підманював... Підійшла, я її взяв за повідок, і ми пішли за куліси... Розумієш, свиня відчуває добро і красу, а люди не хочуть чи й вже не можуть...

http://ua.glavred.info/