СТАТТІ ТА РЕПОРТАЖІ
|
Олег Коцарев : «Москалиця» — міцна проза і піар-класика не для гурманів31.10.2008 10:47
Марія Матіос. Москалиця. — Львів: Піраміда, 2008 |
|
«Москалиця»
Марії Матіос, навіть незалежно від свого змісту і читацьких реакцій,
уже стала подією. Один наклад чого вартий – 25 тисяч примірників! Для
сучасної української художньої літератури це сенсація. Здається, вперше
в нашій історії реклама такої книжки з’являється на сіті-лайтах і
взагалі по-справжньому масовано піариться. І найцікавіше – до піару
вперше «долучається» прокуратура: починає перевірку, чи законно
фінансується рекламна кампанія «Москалиці».
На момент, коли я
пишу цю рецензію, деталі й наслідки втручання прокуратури ще невідомі.
В інтернеті можна прочитати також про те, що причина – у конфлікті між
СБУ та прокурорами, і про перевірку чийогось повідомлення щодо ознак
корупції, і про політичне замовлення, спровоковане «незручною» назвою
книги. Так чи інак, про долю «астрономічного» накладу, певно, можна вже
не турбуватись, а варто навіть починати друкувати новий, якщо законники
дозволять.
Та вмиймо руки від справ прокурорських – час покаже,
в чому проблема. А зараз іще трішечки про «піар і паблісіті». Чим ще
«Москалиця» та її авторка відзначились у цій галузі, то це активною
участю в останньому книжковому ярмарку в Москві на тлі відомих
політичних подій. Зрозуміло, скільки інформаційних хвиль це спричинило
– від обурення, що Матіос взагалі взяла участь у цьому заході, а не
проігнорувала його на знак протесту проти антиукраїнської політики
Росії та війни на Кавказі, до історій про те, як росіяни дивувалися
назві, але зовсім не падали непритомними. Ну й іще одне: «Москалиця»
стала чи не єдиною новинкою від найвизнаніших і найпопулярніших
письменників на цьогорічному Львівському форумі видавців.
Для
чого тут ці всі не зовсім літературні факти? Задля однієї «невеличкої»
деталі: цей розмаїтий, потужний і тривалий публічний вибух стався не з
приводу нової книжки Оксани Забужко, Юрія Андруховича чи Сергія Жадана
і навіть не з приводу Любка Дереша. Він стався з приводу двох вельми
традиційних оповідань із життя карпатських сіл і містечок авторства
лауреатки Шевченківської премії. Іншими словами, якщо скористатися тією
дуже умовною та непрофесійною, але напрочуд дієвою (як і все радянське)
парадигмою нашого літературного процесу, котра поділяє укрліт, а надто
його авторів на «ґрунтівців» і «космополітів», «міцних
традиціоналістів» і «занепадників», «національний стиль» і
«постмодернізм», представниця табору перших гучно розгромила других на
їхній же, здавалось би, території. На полі таких «чужинецьких» понять,
як паблік рилейшнз.
Так, звісно, я перебільшую і схематизую. Не
треба розуміти попередній абзац буквально. Матіос не таврує декадентів
у «Літературній Україні», виконує цілком сучасну й динамічну роль
«публічного інтелектуала», тобто аж ніяк не може бути якимось символом
«просвітянського» консерватизму й закостенілості. Та й «західники» наші
можуть так іменуватися тільки в лапках. Гадаю також, що жодної
серйозної конкуренції чи, тим паче, неприязні поміж згаданими діячами
теж не існує. І все-таки факт лишається фактом: саме традиціоналістська
(у безоцінковому сенсі цього слова) книжка відкрила нову сторінку в
історії українського літературного піару, якщо ця історія, звісно,
колись буде написана. Це доводить стару підзабуту в нас на нинішньому
етапі істину, що саме «традиційні» твори краще надаються до масовості й
популярності, ніж естетство, експериментаторство й концептуалізм. З
усіма наслідками, що випливають. А те, що все це сталося до того, як
хтось прочитав «Москалицю», доводить іншу істину: література й
навкололітературні інтриги, бізнес, канони тощо – зовсім не одне й те
саме.
Отож, перейдімо до самої літератури. Книга «Москалиця»
складається з двох великих оповідань, які розповідають про долю двох
нещасливих жінок. Обидва оповідання зверстано так, що вони «валетом»
сходяться до середини книжки з кінців. Перша героїня, власне —
Москалиця, живе у карпатському селі, вона дочка російського солдата,
котрий був на ночівлі в її матері під час Першої світової. Саме тому в
селі її назвали Москалицею – жодного іншого навантаження (зокрема й
міжнародно-конфліктного) ця приголомшлива на перший погляд назва не
несе. Війни, радянські репресії та специфічне ставлення односельців
роблять дівчину дуже відлюдною, вона вчиться знахарства, лікує бійців
УПА та НКВС, і їй вдається дожити до наших днів. Втім, постійний
внутрішній емоційний холод робить її нещасною. Героїня другого тексту
«Мама Маріца – дружина Христофора Колумба» дівчина Маріца з Молдови
одружується з українцем та переїздить жити до західноукраїнського
містечка. Чоловік гине в автокатастрофі, а син народжується психічно
хворим. Можна здогадатися, наскільки трагічно складається її подальше
життя, але Матіос зуміла зробити цю трагедію ще й певною мірою
інтригуючою та гостросюжетною.
Із погляду соціологічного, обидва
тексти є своєрідним вироком старій Україні, її традиційному
консервативному рустикальному та пост-рустикальному суспільству.
Суспільству, в якому інакша людина (Маріца й Москалиця вимушено
відрізняються від свого суспільства етнічно, родинними обставинами,
поведінкою) приречена бути нещасною. Трагічна загибель/трансформація
тієї країни та її культури, що розгортається неакцентованим тлом
оповідань, насправді приносить не лише кров і біль, але й певне
визволення.
Саме письмо цієї книги повільне, повноводне і
пафосне водночас, воно подекуди чимось нагадує Прохаська, а чимось –
класику другої половини ХІХ століття, скажімо, Нечуя-Левицького. Епічна
мова Марії Матіос доволі «смачна», сюжети й деталі оздоблення цікаві.
Слово «цікаві» навіть можна назвати ключовим – книгу справді цікаво
читати. Добре зроблена емоційна складова – холодне відчуження сюжету
першого оповідання компенсовано краєвидами, побутовими й діалектними
дрібничками та спалахами страху, в другому ж оповіданні просто
тримається на належному рівні природний вогонь емоцій.
Але
заразом ці твори не можна назвати пластичними, не надто багато тут і
рвучкої енергії, феєричності чи навпаки стабільної вишуканості. Усе
трохи надто одноманітне й передбачуване, надто «популярне». Що дозволяє
підсумувати: непогана книга, але не для гурманів. Зате класика піару.
http://www.litakcent.com/index.php?id=840
|
|
|