Аби стати відомим письменником в Україні, потрібно, щоб тебе пригнічували10.11.2008 11:08
Ми в невимушеній атмосфері. Площа Ринок. Молодий
перспективний і талановитий поет із Хмельницького, який проживає і
навчається у Львові. Наше знайомство відбулося вже дуже давно чи
недавно. Все залежить від того, як ви рахуєте час. Але в той день ми
вирішили, що наші шляхи обов’язково перетинатимуться час від часу. Чи,
можливо, це вирішила я, а він і не заперечував. Хто він, цей поет? Як
його звуть? Та чому саме він? А відповіді доволі прості. Грицько
Семенчук – початківець, бомба уповільненої дії, яка згодом вибухне.
Причин більш ніж достатньо, щоб я про нього написала, а ви прочитали.
Звісно, якщо почну перераховувати все, що він встиг зробити, не
вистачить сторінки. А йому всього сімнадцять. Грицько Семенчук – про
Україну,безхатченків, соціокультурний журнал “Просто неба”, шизофренію,
“Західний фронт молодої поезії” і... війну.
Негарно займатися своїми віршами, коли маєш купу інших справ
– У твоєму доробку більш ніж п’ятдесят творів. Скільки років знадобилося для цього?
– Близько п’ятдесяти текстів створив за останні два роки. Не
думаю, що це надто багато. Це по два на місяць. Деякі пишуть по вісім,
по десять за місяць. Певні можуть бути хорошими. Наприклад, у
Володимира Олійника є двадцять сім поетичних збірок. Йому
запропонували відібрати з того всього тридцять творів, щоб видати
окремою книжкою. Але він не погодився. Тому не вважаю, що це багато.
Можливо, за рік-два деякі вірші стануть для мене нецікавими і
залишаться у пам’яті певних людей.
– Плануєш видати збірку? Коли?
– Так. Колись буде. Зараз відчуваю нагальну потребу видати всі
ці тексти. Просто вже втомився відправляти людям поклики в інтернеті
замість того, щоб подарувати книжку. Є певні домовленості. Але я до
того ще не готовий. Чому? Якось негарно займатися своїми віршами, коли
на тобі “висить” безліч справ.
– А чим ще займаєшся?
– Окрім поетичної діяльності, організовую різні акції, проекти,
не тільки літературні, а й музичні. До цього всього накладається питомо
літературознавча робота і робота журналіста в соціальному журналі
“Просто неба”. Шукаю для редактора журналу авторів, які могли б
дописати чи зробити фотосесію для журналу. Це щодо умовної
журналістської роботи. А стосовно літературознавчої – у мене “висить”
дві рецензії на книжки. Крім того, безліч фестивалів, які або треба
організувати, або в них треба взяти участь. Це все трошки відволікає.
Давно сформував би цілісну збірку своїх віршів, але просто не вистачає
часу.
Просто ми не звикли слухати людей
– Чому ти взявся за “Просто неба”?
– По-перше, він у Львові, по-друге, в мене гарні стосунки з
редактором журналу, по-третє, мені подобається ідея самого журналу, тож
готовий допомагати. Так, не заперечую, що це певною мірою піар. Але для
будь-якого автора будь-який піар, навіть чорний, – це прекрасно. Журнал
робить добру справу. Як на мене, краще нехай вони (безхатченки) журнал
продають, аніж пляшки збиратимуть. Про який піар можемо говорити? Я
всім письменникам, яких просив допомогти, говорив, що це на добру
справу, що це безкоштовно.
– Були такі, які відмовилися?
– Ні. Думаю, це нормальне діло, на яке вартує дати якусь
частинку свого таланту, щоб допомогти людям. Вважаю, що для Тараса
Прохаська не є якоюсь страшною проблемою написати статтю на певну тему.
Він витратить на це два дні свого дорогоцінного часу, але зробить
добре діло. Вважаю, що людина, яка не поскупиться дати безхатченку три
гривні, не лише зробить добру справу, а й дізнається корисну
інформацію про сучасну українську літературу. Розумієш, спільнота
“Оселя” не займається “відловом” безпритульних. До того потрібно дійти
самостійно.
– Але безпритульним вигідніше збирати пляшки чи просто стояти з простягнутою рукою...
– Звичайно, не заперечую, що збирання пляшок, може, і
прибутковіший бізнес. Проте люди, які розповсюджують журнал, мають
житло у спільноті “Оселя”. Їх миють, одягають, годують. Якщо людина
береться за продаж журналів, вона мусить мати охайний вигляд. Після
роботи їм є куди повернутися, до того ж вони можуть купити собі щось
додаткове поїсти. Знаю, що люди, які наразі розповсюджують “Просто
неба”, твердо стали на шлях свого виправлення, їм набрид такий спосіб
життя. Журнал “Просто неба” – це не мистецький проект, це соціальна
культура, яка містить соціальну рекламу, яка просить людей бути
толерантними і не принижувати самих себе, тобто не терпіти
примусового ставлення до себе.
– Крім того, журнал декларував, що він змінюватиме ставлення звичайних людей до безхатченків.
– Так. От, наприклад, коли ти востаннє говорила з безхатченком,
який спинив тебе на вулиці? Навіть вимагаючи в тебе грошей, людина
виходить на діалог. Мені зазвичай таких людей вдається розкручувати на
дуже цікаві історії, які потім можу використати у своїй творчості.
Просто ми не звикли слухати людей, які навколо. Адже іноді людина не
може знайти нормального розуміння і спілкування. Безпритульний живе в
колі таких самих, як і він, принижених, саме з того кола лунають
пропозиції вкрасти, жебракувати. Так не має бути. Ми повинні
витягувати таких людей. Цю ситуацію розуміють, як ніхто, письменники,
поети, художники, музиканти, актори й театрали. Якщо людина постійно
ночує на вулиці, вона зникає із соціуму. На те мають бути якісь
причини. Саме через це пішов працювати в цей журнал.
Про “Західний фронт
молодої поезії”
– Яке твоє бачення сучасного поета?
– Поет – це людина, яка завжди мігрує на межі аутизму та
шизофренії. Кора головного мозку, в якій, зрештою, відбуваються усі
процеси свідомості, в поетів, загалом творчих людей, “плаває”. Якщо ця
свідомість падає вниз до стану аутизму, він починає творити. Є дуже
цікава хвороба – ехопалія. Це коли людина настільки впадає в аутизм, що
нічого не може сказати, крім повторення слів за співрозмовником. Це
не тому, що вона так хоче, вона просто не може. Колись таке буде і з
нами.
– Звідки зацікавлення такими речами?
– Нізвідки. Це загальний розвиток. Кожна людина має знати, на що вона потенційно хворіє (сміється).
– На що хворієш ти?
– Я ж кажу, в кожного митця таке ставлення до соціуму, що він
періодично впадає або в аутизм, або в легку форму шизофренії. Вся наша
творчість, як писав Франко, проектується нижньою підсвідомістю, що
випливає наверх. Тобто присутні всі ознаки шизофренії. Щоправда, він
писав, що це ретрансляція Бога, але я не думаю, що древні поети, які
писали про Сатану, ретранслювали Бога. Це просто нормальна шизофренія.
– Розкажи про літературне формування “Західний фронт молодої поезії”, учасником якого ти є.
– Це не зібрання, виступи, акції, зустрічі тощо. Насамперед це
рідні люди, яких дуже люблю. Наприклад, Андрій Любка – люблю його як
поета і як людину. Не можу сприймати його як піарника себе, бо я такий
самий. У нас конкуренція. У нашій країні поети мають бути гнаними.
Хочу, щоб нас пресували, гнітили. І тоді в Україні почне щось
відбуватися в її літературному середовищі. Коли в поета відбирають
кохану людину, він про те напише кілька десятків збірок, і шукає нову
тему. Коли він переживає смерть близької людини, йому також боляче, але
згодом і про це забуває. А от коли його на років десять відправлять до
в’язниці, тоді писатиме, тоді його поезія буде геніальною. Бо він
втрачає головне – відчуття власної свободи. В Україні, щоб стати
відомим письменником, потрібно страждати, потрібно, щоб тебе
пригнічували. Чому Любка “розпіарився” зараз? Річ не в його ефемерній
схожості з Андруховичем, а в тому, що йому заборонили в’їзд у Білорусь
на десять років.
– Ти хочеш війни?
– Наш український соціум у глибокій ямі. А коли він вилізе з неї
– а він обов’язково вилізе, бо це український народ, – тоді в нас буде
все добре. А коли буде все добре, то почнуться інші проблеми.
Український народ – це народ, якому завжди потрібно давати поштовх.
Людське життя – це м’ясо, про будь-яку матерію годі говорити. Це
підтверджує те, що в Україні помирають поети, які особисто для мене
були вчителями літератури. Мине п’ятдесят років – і не думаю, що хтось
згадає Покальчука чи Римарука. Навіть якщо нині підійти
до будь-кого і запитати: “Хто такий Покальчук?”, ніхто не скаже. Тому війна для України –
не необхідність, але якщо вона буде, то вона зробить Україну сильнішою.
Розмовляла Марія Турчина
http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2008/11/07/35813
|
