Двадцять восьма година зйомки07.11.2008 10:36
Молода
письменниця Ірина Цілик – киянка з діда-прадіда, за фахом – режисер
кіно. Жанр повісті «Післявчора» я визначила б як
феміністично-психологічно-біографічний, а сюжет – як розгорнуту
метафору постколоніальної України.
Кожній людині зрозуміло, що розпад СРСР обов’язково мав
супроводжуватися соціальними та економічними потрясіннями. Це якщо на
рівні держави. А якщо на рівні конкретної людини?
Головна героїня повісті Кіра народилася в СРСР. Поки вона ходила до
садочка – країна «загула в тартарари». Мала дівчинка тільки й
запам’ятала, «…що вона вже не стане піонеркою, а назавжди лишиться жовтенятком». Поступово почала відчувати певний дисонанс зі світом. Спочатку на рівні родини: «Кірин
тато, на відміну від половини своїх друзів, не встигав та, зрештою, й
не вмів урвати хоч якийсь шматок від розподілу екс-великої країни. Він
якось здивовано пив…», а мама «…поїхала автобусом до
Румунії. Це була її перша закордонна поїздка. Врешті, нічого з того
не вийшло – геть не маючи спекулянтської вдачі, вона майже не продала
свого товару, дуже застудилася і повернулася додому з тим, щоби більше
ніколи не експериментувати із комерцією… Кіру дратувала пасивність
власних батьків, вона вважала їх жалюгідними і при кожній нагоді не
забувала нагадати про це». От і перший конфлікт – напружений і войовничий: батьки так і лишились совєцькими, а Кіра «…тягалася по районних гендлях із друзями, курила драп і вже точно знала, чого хоче від життя. Від життя вона хотіла всього». Знайома картинка, чи не правда?
Твір, без сумніву, автобіографічний. Композиція повісті наслідує
щоденникові записи, що оповідають особисті переживання і почуття
героїні, її рефлексії над тим, чого їй не вистачає «и как с этим
бороться». Власне, віддзеркалення специфічного життєвого та культурного
досвіду авторки і є, на мою думку, головною цінністю книги. Особливо
тому, що все в літературі вже давно сказано, і сказати щось абсолютно
нове можливо через перетворення стереотипних тем, мотивів, образів
(фрагментів, епізодів тощо) ув індивідуальні, оригінальні. Ще точніше
– сенс має тільки витворення міфу інакшості.
Переповідати сюжет не буду. Підкреслю кілька аспектів. Домінує мотив любові до Києва: «…Кіра
шалено любила своє місто. Їй подобалося просто іти, минаючи розкладки з
апельсинами і ківі, підмерзлі кіоски, біля яких люди хлебтали пиво…Кірі
подобалося розглядати вітрини, заходити до книгарень і вибирати собі
щось на потім, коли будуть гроші…». Нечисленні описи природи мають незаперечні урбаністичні ознаки: «Місто
не було мертвим, воно просто спало, і його бетонні губи солодко слинила
передранкова свіжість… Через будній день набережна була порожньою, тир
не працював, катерки тихенько погойдувалися на воді, але сміття було
все одно чимало… А іржаве сонце тепло сідало десь за мостом біля Нивок
і підсвічувало ріжки тролейбусів…».
Мені імпонують спокійна тональність оповіді, відсутність зовнішніх ознак епатажу, зайвої патетики, несмаку: «Кіро,
– раптом спитав він, – ти іще дівчинка? Кіра густо почервоніла і
подивилася на свої сандалі. Ті сандалі були сьогодні аж надто
надзвичайними, щоби вона відірвала від них тепер погляд. – Я хотів би
бути твоїм першим чоловіком, – сказав Славко, – добре? Коли будеш
готова… – Добре, – відповіла Кіра».
Для означення стану свого життя-буття героїня (авторка?) знаходить
влучну афористичну формулу: «тут-і-тепер неможливо без там-і-тоді».
Свідомий вибір – це, крім іншого, форма індивідуального протесту,
принаймні проти самої себе і своїх близьких
Коли у реальному житті переважають гіркота і жаль за минулим, коли
щастя – синонім молодості, потрібні душевні сили, щоби зробити вибір, а
іноді й почати все спочатку. Фінал повісті викликає повагу – героїня
залишає престижну роботу в Парижі й повертається до Києва. У нижче
процитованому уривку з листа близької подруги героїні, власне,
задеклароване право людини на свідомий вибір: «Але якось,
попиваючи бургундське (або фіг його знає, що там п’ють) у компанії
якихось жаків і франчесок, тобі захочеться відкрити цей конверт… і
прочитаєш це. І тобі запахне нашим першим курсом, і кухнею на
Куренівці, і моєю дачею, і нашою смаженою картоплею…і цілим іншим
(справжнім) життям. А тоді ти купиш квиток… ти повернешся… і тоді, саме
тоді я повірю, що це не так уже й погано – те, що ми подорослішали».
Добре, що покоління, яке пережило розпад імперії, подорослішало.
Постійна адреса сторінки: http://sumno.com/literature-review/dvadtsyat-vosma-godyna-zjomky/
|