Двадцять восьма година зйомки

07.11.2008 10:36

Молода письменниця Ірина Цілик – киянка з діда-прадіда, за фахом – режисер кіно. Жанр повісті «Післявчора» я визначила б як феміністично-психологічно-біографічний, а сюжет  –   як розгорнуту метафору постколоніальної України.

Кожній людині зрозуміло, що розпад СРСР обов’язково мав супроводжуватися соціальними та економічними потрясіннями. Це якщо на рівні держави. А якщо на рівні конкретної людини?

Головна героїня повісті Кіра народилася в СРСР. Поки вона ходила до садочка – країна «загула в тартарари». Мала дівчинка тільки й запам’ятала, «…що вона вже не стане піонеркою, а назавжди лишиться жовтенятком». Поступово почала відчувати певний дисонанс зі світом. Спочатку на рівні родини: «Кірин тато, на відміну від половини своїх друзів, не встигав та, зрештою, й  не вмів урвати хоч якийсь шматок від розподілу екс-великої країни. Він якось здивовано пив…», а мама «…поїхала автобусом до Румунії. Це була її перша закордонна поїздка. Врешті,  нічого з того   не вийшло –  геть не маючи спекулянтської вдачі, вона майже  не продала свого  товару, дуже застудилася і повернулася додому з тим, щоби більше ніколи не експериментувати із комерцією…  Кіру дратувала пасивність власних батьків, вона вважала їх жалюгідними і при кожній нагоді не забувала нагадати про це». От і перший конфлікт  –  напружений і войовничий: батьки так і лишились совєцькими, а Кіра «…тягалася по районних гендлях із друзями, курила драп і вже точно знала, чого хоче від життя.  Від життя вона хотіла всього». Знайома картинка, чи не правда?

Твір, без сумніву, автобіографічний. Композиція повісті наслідує щоденникові записи, що оповідають особисті переживання і почуття героїні, її рефлексії над тим, чого їй не вистачає «и как с этим бороться». Власне, віддзеркалення специфічного життєвого та культурного досвіду авторки і є, на мою думку, головною цінністю книги. Особливо тому, що все в літературі вже давно сказано, і сказати щось абсолютно нове можливо через перетворення стереотипних тем, мотивів, образів (фрагментів, епізодів тощо) ув індивідуальні, оригінальні. Ще точніше –  сенс має тільки витворення  міфу інакшості.

Переповідати сюжет не буду. Підкреслю кілька аспектів. Домінує мотив любові до Києва: «…Кіра шалено любила своє місто. Їй подобалося просто іти, минаючи розкладки з апельсинами і ківі, підмерзлі кіоски, біля яких люди хлебтали пиво…Кірі подобалося розглядати вітрини, заходити до книгарень і вибирати собі щось на потім, коли будуть гроші…».  Нечисленні описи природи мають незаперечні урбаністичні ознаки: «Місто не було мертвим, воно просто спало, і його бетонні губи солодко слинила передранкова свіжість… Через будній день набережна була порожньою, тир не працював, катерки тихенько погойдувалися на воді, але сміття було все одно чимало…  А іржаве сонце тепло сідало десь за мостом біля Нивок і підсвічувало ріжки тролейбусів…».

Мені імпонують  спокійна тональність оповіді, відсутність  зовнішніх ознак епатажу, зайвої патетики, несмаку: «Кіро,  –  раптом спитав він, –  ти іще дівчинка?  Кіра густо почервоніла і подивилася на свої сандалі. Ті сандалі були сьогодні аж надто надзвичайними, щоби вона відірвала від них тепер погляд. – Я хотів би бути твоїм першим чоловіком,  –  сказав Славко, –  добре?  Коли будеш готова…  –  Добре,  –  відповіла Кіра».

Для означення стану свого життя-буття героїня (авторка?) знаходить влучну афористичну формулу: «тут-і-тепер неможливо без там-і-тоді». Свідомий вибір – це, крім іншого, форма індивідуального протесту, принаймні проти самої себе і своїх близьких

Коли у реальному житті переважають гіркота і жаль за минулим, коли щастя – синонім молодості, потрібні душевні сили, щоби зробити вибір, а іноді й почати все спочатку. Фінал повісті викликає повагу – героїня залишає престижну роботу в Парижі й повертається до Києва. У нижче процитованому уривку з листа близької подруги героїні, власне, задеклароване  право людини на свідомий  вибір: «Але якось, попиваючи бургундське (або фіг його знає, що там п’ють) у компанії якихось жаків і франчесок, тобі захочеться відкрити цей конверт… і прочитаєш це.  І тобі запахне нашим першим курсом, і кухнею на Куренівці, і моєю дачею,  і нашою смаженою картоплею…і цілим  іншим (справжнім) життям. А тоді ти купиш квиток… ти повернешся… і тоді, саме тоді я повірю, що  це не так уже й погано – те, що ми подорослішали».

Добре, що покоління, яке пережило розпад імперії, подорослішало.