СОНАТИНИ ІВАНА АНДРУСЯКА06.11.2008 12:16
Радість, яку дарує розумна книжка, можна порівняти хіба тільки з
великою всепоглинаючою насолодою слухати улюблену музику. Можливо,
саме тому підсвідомо й виникають літературно-музичні паралелі.
Наприклад, літературознавчі розвідки Володимира Базилевського
асоціюються зі симфоніями – масштабне, епічне, багатошарове мислення
образами, аналогіями, базис традиції та реконструкція канону. Критичні
статті Євгена Барана – це імпровізації від безпосереднього враження,
вони емоційні, безпосередньо-настроєві.
Рецензії Івана Андрусяка нагадують мені сонатини (sonatina (італ.) –
маленька соната). Трохи спеціальної інформації, аби можна було
зрозуміти, що й до чого. Соната є досконалою формою класичної музики,
яка має усталені параметри, що гарантують найповнішу й найточнішу
подачу індивідуальної інформації творця (наразі, композитора):
експозиція, тобто вступ-виклад основних тем, розроблення – детальний
розвиток-аналіз заявлених тем і реприза-кода, тобто синтезуючий
висновок. Наразі, сонатина як форма зберігає основні материнські
ознаки.
Книга І. Андрусяка – збірник рецензій на поетичні й прозові твори
українських письменників, переважно сучасників. У лаконічній за
обсягом кожній статті автор чітко дотримується форми, що видається
йому найвигіднішою для оприлюднення своїх оціночних і узагальнюючих
роздумів. Візьму для прикладу найяскравішу розвідку, що, власне, і
спонукала мене назвати доробок критика сонатинами: ,,Крізь флюїди
Перунових ватяних товщ» (Спроба текстуального прочитання ,,Екстатичного
накликання стихії» Сергія Пантюка).
Ну, з Богом, як то кажуть! Експозиція – короткий виклад принципіальної позиції критика щодо поета: ,,…одна
з культових фігур на українському поетичному небосхилі…. виразно
індивідуальний поетичний голос… потуга творити енергетично насичені
тексти…». Направду, ці слова є банальним
заспівом, адже про інших (не культових, без виразно індивідуального
поетичного голосу) Іван Андрусяк переважно не пише. Посутнішим
видається продовження, де тексти поета означені, з одного боку, як
приклади традиційного віршування, а з іншого – як виразно
постмодерні: ,,мають ознаки обидвох цих стильових домінант, а водночас не вкладаються в рамки жодної з них» (підкреслення моє – Т. Д.).
Для ,,затравки» критик вибирає, на його думку, знаковий текст
заявленої збірки і цитує вірш повністю. Я ж наведу першу й останню
строфи: ,,Ваші верби воліють плакати // Щирий щезник забув про
жарти. // Вовком важче, ніж вовкулаком, // Але мушу. Ви того варті…// Я
багато осяг. Я прозрів. І отож // Недаремно цей камінь гризу. // Крізь
флюїди перунових ватяних товщ // Кличу дощ. Накликаю грозу».
Отже, основні теми розвитку заявлені чітко і разом із тим –
проблематично. Друга частина рецензії – розроблення, де власне й
відбувається найцікавіша дія – ,,препарування» тексту, тобто
найдетальніший аналіз. Для початку критик підкреслює головне: ,,виразне
розчленування тексту на три частини є пріоритетним для класичної
риторики», знаходить у тексті специфічні архетипи заявленого жанру –
,,містичного накликання-замовляння, похідного від шаманських ритуалів».
Характерно, що критик використовує майже ті самі терміни, якими
користуються музикознавці: композиція, інтонація, евфонія, ритміка,
ритмомелодика, повтор, рефрен тощо. Але не забуває, що досліджує
літературний твір, тому натрапляємо на незаперечну й приховану
алітерацію, виразний чіткий асонанс, ,,фонетичні повтори й
протиставлення…, що виводять нас на значно глобальніший… рівень
текстової символіки», улюблений термін автора-критика термін –
семантику. Головну роль у стилістиці ,,відіграють евфонічні повтори, що
водночас є семантичними протиставленнями: вовком – вовкулаком, на стіні
– на струні, вихідні – відхідні, вилив – випив – поквилив, не дано вам
помститись – не дано вам родити і т. д.».
Розроблення , як і належить, набирає необхідного темпу (знову
музичний термін)! Іванові Андрусякові в рамцях традиційної критики
стає затісно, і він малює ритмомелодичний графік, щоби читач побачив
,,скелет» (подібно до тої риби на обкладинці книги) вірша – візуальне
втілення основної тези вступу – єдності протилежностей. Кульмінацією
звучить: ,,Тут маємо стихії вогню й води – у взаємодії: вода
гасить вогонь, а вогонь випаровує воду. Протиставлення сягає апогею,
але в тому то й справа, що саме з цього апогею води і вогню
народжується… гроза. Накликання діє!». Воістину, апогею досягає й
рецензія! Основний висновок розробкового аналізу збігається зі
заявленою парадигмою експозиції – ,,характерне нагнітання елементів
безсвідомого… має докорінно протилежний ефект: перша частина тексту є
емотивно-екстатичною, ,,шаманською», а друга натомість – її повтором
на рівні логічному, усвідомленому». Напруга поступово спадає – критик
не оминає питання відносності своїх висновків і знаходить аргументи (в
тому ж таки вірші), що мали б їх (попередні висновки) заперечувати.
Нібито несподівано виникають ,,ненормативний у контексті ритуалу
верлібр… побутово-приповідковий скепсис… звичайна розмовна мова», що
мають означати вихід із трансу шамана ( поета? критика?).
Кода рецензії, як усе геніальне, проста й зрозуміла: ,,…Як
бачимо, коло замкнулося. Стихійний шаманізм і класична впорядкованість,
із яких ми починали нашу розмову, знову знайшли одне одного. Ось лише
висновки з цього робіть уже самі…».
Саме так і зроблю! Перше – книга ,,Латання німбів»
викликає довіру вже тим, що її автор Іван Андрусяк є блискучим поетом,
тобто абсолютно чітко знає зсередини, про що пише. Друге – книгу
читаєш як захоплюючий авантюрний роман, але не тільки. Повторю те, з
чого почала цю статтю: неабияка насолода йти ,,слід у слід» за
автором, спостерігати, а ще ліпше – відчувати, як музику, красу
процесу думання таланту разом із розумом!
http://markiza.sumno.com/literature-review/sonatyny-ivana-andrusyaka/
|