СОНАТИНИ ІВАНА АНДРУСЯКА

06.11.2008 12:16

Радість, яку дарує  розумна книжка, можна порівняти хіба тільки з великою  всепоглинаючою насолодою слухати улюблену музику. Можливо, саме тому підсвідомо й виникають літературно-музичні паралелі.  Наприклад, літературознавчі розвідки Володимира Базилевського асоціюються зі симфоніями – масштабне, епічне, багатошарове мислення образами, аналогіями, базис традиції та реконструкція канону. Критичні статті Євгена Барана – це імпровізації  від безпосереднього враження, вони емоційні, безпосередньо-настроєві.

Рецензії Івана Андрусяка нагадують мені сонатини (sonatina (італ.)  –   маленька соната). Трохи спеціальної інформації, аби можна було зрозуміти, що й до чого. Соната є досконалою   формою класичної музики, яка має усталені параметри, що гарантують найповнішу й найточнішу подачу індивідуальної інформації творця (наразі, композитора): експозиція, тобто вступ-виклад основних тем, розроблення  – детальний розвиток-аналіз заявлених тем і реприза-кода, тобто синтезуючий висновок. Наразі, сонатина як форма  зберігає основні материнські ознаки.

Книга І. Андрусяка – збірник  рецензій на поетичні й прозові твори українських письменників, переважно  сучасників.  У лаконічній за обсягом кожній статті автор   чітко дотримується форми, що видається йому  найвигіднішою для оприлюднення своїх оціночних і узагальнюючих роздумів. Візьму для прикладу найяскравішу  розвідку, що, власне, і спонукала мене назвати доробок критика сонатинами: ,,Крізь флюїди Перунових ватяних товщ» (Спроба текстуального прочитання ,,Екстатичного накликання стихії» Сергія Пантюка).

Ну, з Богом, як то кажуть!  Експозиція – короткий  виклад принципіальної позиції критика щодо поета: ,,…одна з культових фігур на українському поетичному небосхилі…. виразно індивідуальний поетичний голос… потуга творити енергетично насичені тексти…». Направду,  ці слова є банальним заспівом, адже про інших (не культових, без виразно індивідуального поетичного голосу)  Іван Андрусяк переважно не пише.  Посутнішим  видається продовження, де тексти поета означені, з одного боку, як приклади традиційного  віршування, а з іншого – як виразно  постмодерні: ,,мають ознаки обидвох цих стильових домінант, а водночас не вкладаються в рамки жодної з них» (підкреслення моє – Т. Д.).  Для ,,затравки» критик   вибирає, на його думку, знаковий текст заявленої збірки і цитує вірш повністю. Я ж наведу першу й останню строфи: ,,Ваші верби воліють плакати // Щирий щезник забув про жарти. // Вовком важче, ніж вовкулаком, // Але мушу. Ви того варті…// Я багато осяг. Я прозрів. І отож // Недаремно цей камінь гризу. // Крізь флюїди перунових ватяних товщ // Кличу дощ. Накликаю грозу». 

Отже, основні теми розвитку заявлені  чітко і разом із тим – проблематично.  Друга частина рецензії – розроблення, де власне й відбувається найцікавіша дія – ,,препарування» тексту, тобто найдетальніший аналіз. Для початку критик підкреслює головне: ,,виразне розчленування тексту на три частини є пріоритетним для класичної риторики», знаходить у тексті специфічні архетипи заявленого жанру – ,,містичного накликання-замовляння, похідного від шаманських ритуалів». Характерно, що  критик використовує майже ті самі терміни, якими користуються музикознавці: композиція, інтонація, евфонія,  ритміка, ритмомелодика, повтор, рефрен тощо. Але не забуває, що досліджує літературний твір, тому натрапляємо на  незаперечну й приховану алітерацію, виразний чіткий асонанс,  ,,фонетичні повтори й протиставлення…,  що виводять нас на значно глобальніший… рівень текстової символіки», улюблений термін  автора-критика термін – семантику. Головну роль у стилістиці ,,відіграють евфонічні повтори, що водночас є семантичними протиставленнями: вовком – вовкулаком, на стіні – на струні, вихідні – відхідні, вилив – випив – поквилив, не дано вам помститись – не дано вам родити і т. д.».

Розроблення , як і належить, набирає необхідного темпу  (знову музичний термін)! Іванові Андрусякові в рамцях традиційної критики  стає затісно, і він   малює ритмомелодичний графік, щоби  читач побачив ,,скелет» (подібно до тої риби на обкладинці книги)  вірша – візуальне  втілення основної тези вступу – єдності протилежностей.  Кульмінацією звучить:   ,,Тут маємо стихії вогню й води – у взаємодії: вода гасить вогонь, а вогонь випаровує воду. Протиставлення сягає апогею, але в тому то й справа, що саме з цього апогею води і вогню народжується… гроза.  Накликання діє!». Воістину, апогею досягає й рецензія! Основний висновок розробкового аналізу збігається зі заявленою парадигмою експозиції – ,,характерне нагнітання елементів безсвідомого…  має докорінно протилежний ефект: перша частина тексту є емотивно-екстатичною, ,,шаманською», а друга натомість –  її повтором на рівні логічному, усвідомленому».  Напруга поступово спадає – критик  не оминає питання відносності своїх висновків і знаходить аргументи (в тому ж таки вірші), що мали б їх (попередні висновки) заперечувати. Нібито несподівано виникають  ,,ненормативний у контексті ритуалу верлібр… побутово-приповідковий скепсис… звичайна розмовна мова», що мають означати вихід із трансу шамана ( поета? критика?).

            Кода рецензії, як усе геніальне, проста й зрозуміла: ,,…Як бачимо, коло замкнулося. Стихійний шаманізм і класична впорядкованість, із яких ми починали нашу розмову, знову знайшли одне одного. Ось лише висновки з цього робіть уже самі…».

            Саме так і зроблю! Перше – книга   ,,Латання німбів»  викликає довіру вже тим, що її автор Іван Андрусяк є блискучим поетом, тобто абсолютно чітко знає зсередини,  про що пише. Друге – книгу читаєш як захоплюючий авантюрний роман, але не тільки. Повторю те, з чого почала цю статтю: неабияка насолода йти ,,слід у слід» за  автором, спостерігати,  а ще ліпше – відчувати,  як музику, красу  процесу  думання таланту разом із розумом!

http://markiza.sumno.com/literature-review/sonatyny-ivana-andrusyaka/