Піщаний дім для ляльок
05.11.2008 11:09
Піщаний дім для ляльок
Маріанна Кіяновська. СТЕЖКА ВЗДОВЖ РІКИ: Новели. – К.: Факт, 2008. – 240 с.
Маріанна
Кіяновська живе і працює у Львові. Вона є авторкою шести збірок поезій,
перекладач, есеїст, літературний критик і літературознавець. Книга, про яку йдеться, – перша прозова спроба. У збірнику шість новел.
Читати прозу письменниці нелегко, непросто. Око, що призвичаїлося бігати рядками в пошуках сюжетних вузликів, зчіпок-розчіпок, думаю, нічого в її текстах не знайде, але не тому, що там
нема, що шукати. Текст має поверхню і дно, тобто вертикаль. Темпоритм
розвитку подій максимально сповільнений і притишений. Читання потребує
спокійної уваги та співтворчості, і уважний читач обов’язково відчує й напругу пристрасті, й глибину та важливість «дрібничок», що складають інтимне життя кожної жінки.
На перший погляд, проблематика новел не зачіпає нічого зверх гострого. Як правило, це – жіночі історії, що містять у собі щось потаємне, незвідане, і воно вабить нас, як остання незаймана ілюзія, що ще не зникла, це – опис
найтонших рухів закоханої жіночої душі. Новела «Все як треба» – вічна
таїна жіночого щастя й зневіри в країні любовних таємниць і марних,
даремних жалкувань; повітряно-легка розкіш прогулянки потаємною стежкою жіночої душі (про що говорить поетична назва книжки) й загостреної чуттєвості; проблема
часу, що згаяний даремно й безнадійно втрачений – внутрішнє життя
суб’єктивного «я»: «…о, Максе, ти знову акторствуєш; ти дуже подобаєшся
жінкам, і ми це чудово знаємо. Але ми із тобою звикли, що у нас все
чудово, – і в нас взагалі, і в нас як у нас; ми призвичаїлися до
атмосфери невловимої, ненав’язливої безтурботності, у нас щось на
кшталт свята, розтягнутого на щодень, – добра їжа, добре взуття, нам з тобою ніщо не муляє, і ніщо не дошкуляє, а все, чого нам не хочеться, стається не з нами». Дочитавши
новелу до кінця, ми довідалися, що насправді «все як треба» – просто
«декорація», тобто несправжнє, фальшиве життя. Гарний сподіваний
висновок авторки: «Але мало мати щастя, з ним ще треба навчитися жити»,
чого героїня новели не зуміла.
Новела
«Гра у живе і мертве» – про те, що закохані живуть по своїх законах.
Інколи помиляються, знаючи наперед, що за помилки треба платити. Але
протистояти любові ніхто не може, а коли намагається, то прирікає себе
на тяжкі душевні муки. Спроба героїні примиритися зі собою принесла смерть:
«Я заплющила очі – просто заплющила. Все, без чого я не змогла би жити,
я мала в цю мить перед собою, всередині себе; я нарешті збагнула себе;
мені більше не хотілося втікати. Здається, я таки заплатила
Перевізникові. Здається, вмерла».
Характерною для стилю письменниці, на мою думку, є новела «Прометей». Про що розповідає ця новела, що налічує двадцять шість сторінок? Сидить собі чоловік «під деревом у тіні – звичний для всіх у своєму інвалідному візку» – невиліковно хвора нерухома людина. Мурашки
повзають по його тілу: «Думки про мурашок можуть бути думками про що
завгодно… одна з мурашок повзе по моїй руці, і це раптом нагадує мені
про радість; і я розумію, що все, про що я думаю, щільною, майже
непроникною верствою приховує мої істинні думки – про радість». Радість
нерухомої людини – рух повз нього усього, що рухається в його
«тут-і-тепер»: тінь від дерева, метелик, що сів
на коліно. «Люди проходять повз мене, повертаючись з міста, з роботи,
тінь крони поволі сунеться вбік, зовсім скоро її не стане… я міг би
придумати для них обличчя… я міг би придумувати їх безнастанно».
Видавець Оллендорф (1912 р.) відмовився друкувати роман Марселя Пруста, мотивуючи це приблизно таким чином: «Можливо, я дурний як пень, але не
можу зрозуміти того пана, який на тридцяти сторінках розповідає, як
перед засинанням перевертається-перекидається з боку на бік». Письмо нашої авторки за манерою нагадує прустівське. Підкреслюю, що вживаю це порівняння в позитивному сенсі. На мою думку, це – помітна спроба втілення стилю
«потоку свідомості» на українському мовному грунті. «Це – ніби гра…
Звичайно, я не сплю. Я встаю з ліжка – гола, бо все спаковане…. Білий
колір – насправді не білий, не кремовий, не пастельний, я не вмію його
назвати… не виключено, що за межами сну я сплю, я це розумію. І саме
тому є так, що я майже не сплю. Не виключено, що сон – це мій єдиний
спосіб не спати».
У тексті новели «Маг і принц» я знайшла рядки, що, на мій погляд, точно
визначають тематику першої прозової книги Маріанни Кіяновської:
«Маврині ляльки… знали, що насправді є не те, що власне, відбувається,
і не те, що уже відбулося, а те, що так ніколи і не настало, не сталося
і не збулося» – вустами ляльок промовила істина!
Тетяна ДІГАЙ
http://inlit.com.ua/node/3415
|