Два фургони щастя по-українськи

18.11.2008 12:25

            Другий роман письменниці також поки не став великою подією на українському  книжковому ринку – не зважаючи на емоційні відгуки британської преси. А вона ж співала творінню Левицької дифірамби: Daily Mail називала його чуттєвим, смішним і водночас гострим, Sunday Times – надзвичайно привабливим, Guardian – дотепним і розумним. Ваша авторка, окрилена такими рецензіями поважних видань вирішила сама переконатись – чи все насправді так шедеврально і українці просто смаку не мають, читаючи всякий укрсуч(прости господі)літ, не помічаючи такі діаманти?

            Отже, видані «Фактом» у 2008 році «Два фургони» («Two Caravans») на кілька днів стали господарями мого вільного часу. Мова твору виявилась легкою і приємною (велика подяка Світлані Пиркало, що переклала його українською), тож читання було доволі комфортним. А от на сюжеті варто зупинитися детальніше… Він лишив по собі враження, що авторка дуже хотіла показати українців такими які вони є (цитую пані Марину: « [твір] відображує мої враження про Україну – повну життя, на порозі великих змін, країну, якій потрібно себе полюбити»), натомість вийшло дещо карикатуризоване зображення того, якими є українці на думку письменниці. Ні, я зовсім не хочу сперечатися з її баченням – можливо, такі люди справді існують. Саме з такими переконаннями, поглядами на життя, зацікавленнями і мріями – нас же 46 мільйонів варіацій на тему. Але лишилося стійке враження, що авторка книги послуговувалась стереотипами і з них ліпила своїх героїв. Якісь вони пласкі і не живі, особливо яскраво це помітно на фоні реалій, в які ці герої вписані. Після прочитання «Двох фургонів» лишився присмак штучності – ніби як мені прикортіло з»їсти соковиту полуничку, а замість неї я вгризлася зубами в виріб з пап»є-маше. Ну, наприклад, головна героїня, професорська дочка Іринка – активістка помаранчевої революції, вплітає в косу помаранчову стрічку і тим самим показує фігу представникам іншого табору, що опиняються поруч з нею. Тобто – іншому головному герою – сину загиблого шахтаря Андрію, що втративши роботу вирушив за щастям на полуничні поля Англії. Доволі шаблонно, правда? Чи ще один штрих до портрету героїв. Рефлексуючи, дівойка згадує рідний Київ – і… щоб ви подумали? Друзів з університету? Прогулянки улюбленими київськими місцями типу Андріївського узвозу, Володимирською гіркою, набережною? Ні, це юне 19-річне створіння згадує сяючі куполи Лаври… Якось мені це нагадує путівники Києвом для іноземців… Хоча, я не сперечаюсь, релігійність не є підставою для насмішок – але релігійності у цієї дівчинки якраз не надто багато. Більше у неї наснаги у гонитві за щастям, тільки в чому те щастя – їй самій не дуже зрозуміло.

            Полуничні поля для героїв - символ початку. Початку їх нового життя у благодатній Англії, яка тільки й чекає, як би розкрити їм обійми і нагодувати, обігріти, дати особисте щастя і матеріальні блага. Тільки от в пошуках цих двох двох фургонів копійчаного щастя, герої роману якось втрачають свою людскість, залишаючись просто людськими організмами. Стривай, скажете ви, а чи не трапляється цього з людьми в житті? Той, хто змушений виживати, рідко думає про високе – він працює на шматок хліба. Не можу не погодитись. Але питання в тому, що герої книги не боряться за виживання, вони просто шукають де апріорі краще – будь де, аби не вдома. Будь де, де вони можуть стати кимось новим. Може в тому їх людська трагедія, не знаю. Але все більше схиляюся до думки, що пані Левицька хотіла написати книгу про нас, а натомість вийшла книга про те, ким не є вони - класичні європейці, що знають, чого хочуть і як мають жити…

            Може тому ми і не поспішаємо  зачитуватись «Двома фургонами» – адже це не про нас?