СТАТТІ ТА РЕПОРТАЖІ

АНДРІЙ ЛЮБКА: «ЖИТТЯ МАЄ БУТИ КОРОТКИМ І СЛІПУЧИМ, ЯК КОКАЇНОВА ДОРІЖКА»

17.11.2008 18:54



АНДРІЙ ЛЮБКА:

«ЖИТТЯ МАЄ БУТИ КОРОТКИМ І СЛІПУЧИМ, ЯК КОКАЇНОВА ДОРІЖКА»

 

-                                      Я  ще не бачила тебе, але вже чула про твою вроду. Як ти живеш з такою красою? Адже краса є тяжкий хрест…

-                                      Ну, власне, досить незручно починати розмову з такого питання. Але… Про те, що зовнішня краса багато чого значить, я дізнався зовсім недавно. Дивно, але про свій вигляд я навіть не думав, про нього взагалі жодним чином не йшлося. І аж потім раптом побачив, що в Інтернеті забагато фото з моїх  виступів, а обговорюючи фестивалі, люди говорять не про мої вірші, а про волосся, голос, жести… Чесно кажучи, мені це зовсім не сподобалося. Хотілося б, аби більше уваги приділяли віршам, обдумовуванню та перечитуванню їх, а не обговоренню диявольських ноток у погляді. Але це так, між іншим. Ці загалом дивні речі, які відбуваються – з жінками та їх уподобаннями в поезії, вся ця їхня екзальтованість і теде, - хіба вони варті справжньої уваги? Думаю, не надто приємно відчувати, що хтось дивиться на тебе, як на тварину, і думає лише про одне. Що хтось у готелі намагається поселитися у сусідньому номері, а за столиком сидіти поруч…

 

-                     Чи міг би ти покохати невродливу жінку і присвятити їй геніальний вірш?

-                     Боюся видатися банальним, але справа зовсім не в цьому. Я не впевнений, що зможу колись – і зараз теж – описати це словами чи якось зрозумілою формулою, але все ж: врода жінки – це поняття аж занадто абстрактне. Скажімо, мене більше цікавить енергетика, погляди, розум. Востаннє я закохався саме через погляд, який був спрямований прямо в мене – в самоту мою і німоту. Це був погляд, в якому було сто дзеркал. Побачивши ці очі, я здався одразу – без переговорів, перестрілок і флірту. Напевно, в цьому і вся штука – просто відчути, що ця людина тобі підходить, чи, власне, вона створена для тебе. Якось, з незрозумілих мені досі причин, я зібрався й поїхав у один з обласних центрів Західної України, де жила дівчина, з котрою нас колись щось пов’язувало. Мені було важко, я не хотів більше нікого бачити – тому зібрав речі й поїхав. Пожив у неї трохи більше тижня і зрозумів, що мені це нецікаво. Але я всім їм вдячний – за жертовність, за розуміння. Зрештою, саме жінки завжди витягували мене з усіляких депресій і ломок. Гарні чи негарні – другорядна справа, головне – мої. Вірші про любов і страждання присвячені у більшості своїй їм. Чесніше кажучи – одній.

-                     Як кохають поети? І де вони це роблять?

-                     Не думаю, що кохання поетів об’єктивно відрізняється від кохання столяра чи працівника заводу з виробництва презервативів або пива. І взагалі – кохання поета, як на мене, значно гірше від усіх можливих інших кохань. У ньому немає простоти, вдячності. Уяви собі, Таню, що людина любить не тебе, а саме кохання, любить не тебе, а вірші, які пише завдяки тобі. Тобі би це сподобалось?? Не думаю. Єдиний плюс у цьому – що цілий світ промовляє твоє ім’я, ти залишаєшся в історії як Муза. Щодо місця, то воно не має значення. Найбільше мені сподобалось в університеті під час пари, чи в автобусі, коли всі дивляться. Я про писання віршів, звісно (сміється – Авт.).

-                     Чи заважають тобі прихильниці краси і таланту Андрія Любки?

-                     Все-таки, напевно не заважають. Думаю, було би значно гірше, якби їх не було. Інколи приємно відчувати на собі погляди, відчувати, що ти комусь потрібен (сміється – Авт.). Нещодавно прочитав один відгук про літературний вечір, в якому брав участь – так ось, дівчина пише, що коли я читаю вірші, то читаю їх кожною клітинкою тіла, кожним ґудзиком, наповнюючи повітря своїми жестами, ніби віршами. Тому я маю бути вдячний своїм прихильницям за певну популяризацію мене, вони мною діляться між собою, наче  Ісус рибою й хлібом. А незручності – так, вони є, насамперед у тому, що моя дівчина не надто позитивно ставилася до таких прихильниць і їхнього спілкування зі мною, але не думаю, що вона хоч колись мала в цьому рацію.

-                     Цікаво почути про найкумедніший вчинок твоєї фанатки. Можеш згадати?

-                     Вона подзвонила в такому п’яному стані, в якому можу бути тільки я час від часу. Сказала, що знає, що через п’ятнадцять хвилин я маю виступ, але хоче мене вже – зараз. Я сказав, що ідея, звісно, прикольна, але я в Луцьку, а вона – у Львові, тож ця маленька дрібниця може суттєво попсувати наші плани. Вона не розгубилася, каже: «Давай тоді займемся цим по телефону». Я відповів, що не проти, але зараз трохи зайнятий – хочу хоч трохи підготуватися до виступу. І тоді вона попросила залишити телефон на сцені – для того, щоб вона чула, як я читаю. Додала, що їй буде приємно чути мій голос, мої вірші, а вона під час виступу буде думати про мене, ну, і все таке інше… Зрештою, я поставив телефон на сцену (сміється – Авт.), це мене самого збуджувало. А вона отримала задоволення, що теж само по собі непогано.

-                     Чи робив ти щось епатажне заради дівчини? Чи підпадає під твій стиль щось у

такому роді, як різати вени, стрибати з моста, переслідувати жертву з букетом квітів?

- Звісно, робив. У моєму житті була одна дівчина, заради якої я був готовий на все – на будь-які дурниці, пустощі, подвиги. Власне, цій дівчині і присвячена більшість того, що я написав. Тобто, не так: присвячено їй мало, але писалися всі ці вірші з думкою про неї. У таких речах я абсолютний романтик – мені подобається дивувати дівчат. Різати вени, плакати, вчиняти самогубства – так, це те, на що я одразу б пішов за потреби. Скажу більше – для мене справжня любов охоплює весь діапазон: від квітів – до вбивства. Хоча найкращий спосіб любові – любити саму любов. І жаль, що цього не зрозуміла та дівчина – хоча вона багато чого не зрозуміла – адже задля неї я готовий був перевертати гори, писати вірші. А вона весь час робила такі речі, які ніколи й нікому не пробачав і не пробачу.

-                     Тобі подобається Маяковський. Поет страждав, і це впливало на його імідж.

«Мама, ваш сын прекрасно болен…» Як ти працюєш над іміджем? Чи добре знаєш, в чому є твоя власна «фішка», твоя харизма?

- Так, Маяковський – один з моїх улюблених поетів. Він дійсно страждав, але його імідж творило саме разюче непоєднуване сполучення сталевої революційної сили і тендітного, закоханого поета-романтика. Саме ці дві сторони, діаметрально протилежні, робили і роблять його цікавим. Я, безумовно, працюю над своїм іміджем. Взагалі, вірю у фразу, що поет – це спочатку біографія, легенди і чутки, а вже потім вірші.  Так мені сказав один з друзів, дуже відомий письменник. Він говорив: «Спочатку дай всім тебе роздивитися, помацати, обнюхати. А вже потім вони почнуть читати і вчитуватися у вірші – коли наситяться самим тобою». Виходячи з тої позиції, що література в сучасному житті – це ще й шоу-бізнес, ми об’єктивно мусимо займатися якимись менеджерськими штучками. Від цього багато залежить. Епатаж, жінки, тексти, конфлікти, виступи – потрібно все. Якщо чесно, то для мене колись самого дивно було – що означає «поет виступить там-то», що поет –музична група чи цирк?? Ну ось, власне, і прийшлося руйнувати стереотипи – поет сьогодні має бути симфонічним оркестром і стриптиз-групою, і лише тоді стане своєрідною зіркою. А моя харизма, певно, в поєднанні сучасних віршів із зовнішністю і голосом, біографією і фартовістю.

-             Чи не боїшся ти колись закінчити пострілом – через страждання або заради того,

щоб залишитися в світовій літературі?

- Ну чого ж тут боятися – я чекаю цього моменту (сміється – Авт.).  Вважаю такий вид смерті найкращим і найприйнятнішим для чоловіка. Я думав про це десятки разів. Декілька разів був за крок від самогубства. Втримувало мене єдине – не зрадлива кохана чи завжди п’яні друзі – розуміння того, що зарано. Просто зарано. Я ж розумію, що ефектно піти з життя треба у потрібний момент, бажано тоді, коли за спиною буде купа написаного. Тобто, основна мета життя – написати щось вартісне. На рівні Овідія.

- Деякі чоловіки стають відомими не дуже коректним (з точки зору моралі) шляхом.

 Наприклад, завдяки статевим стосункам з впливовими чоловіками. Тебе не підозрюють у такому шляху до слави?

- Ніколи не думав, що у когось може виникнути така думка. Розумію, що поети часто відзначалися «цікавими» деталями характеру й біографії. Тут варто згадати хоча б Лорку. Ну чи давню хорошу історію про Верлена й Рембо. Взагалі, один мій друг цілком серйозно вважає, що справжній митець у цьому житті має спробувати все – аби в нічому не брехати. Не брехати, казати правду – основа основ для письменника. Якщо говорити правду в цьому випадку, то я надаю абсолютну перевагу жінкам і алкоголю, інше, в тому числі чоловіки, мене не цікавлять. Основним принципом мого життя завжди було жити на краю, ходити по лезу, словом. Я дійсно вважаю, що життя має бути коротким і сліпучим, як кокаїнова доріжка.

-                   Що тебе збуджує як поета і як справжнього чоловіка?

-                     Тут, певно, знову треба говорити про жінок, але обмежимося іншим. По-перше, збуджує ризик. Це варто назвати навіть не збудженням, а порцією адреналіну: коли відчуваєш, що твоя «місія» горить, як хороша самогонка, коли ти граєш на межі фолу. У мене є такий непублікований вірш – про наркомана і футболіста, власне, між ними я проводжу паралель – коли ти відробив усі фінти, коли ти пробіг через все поле і завмер перед ударом (дозою): зараз ти або влучиш і заслужиш славу і сліпучі проміння кайфу і успіху, або ти змажеш і зникнеш. Думаю, варто ризикувати в таких випадках. Дивно, але мені подобається політика, шансон й інші авантюри такого типу. Мені подобаються чорні ділові костюми і жорстокість, іноді я люблю виглядати вічно п’яним поетом з розпатланим волоссям, іноді – улюбленцем долі і жінок. Все це, всі ці зміни дають неповторне відчуття гри в життя, гри з найсвятішим, якого, зрештою, немає. Думаю, що талант – якщо він справжній – не від Бога, а змагання з Богом. У мені темних сил більше, це точно.

-                     Чи можна написати поему, скажімо, про панчохи? Чи така тема не користується

попитом? Про що ти пишеш з найбільшим натхненням – про те, що користується попитом або про те, що хоче висловити душа?

-  Звісно, поему про це встругнути можна. Я чомусь панчохи не толерую зовсім – попри всю свою розпущеність ( я це називаю демократизмом), вважаю їх проявом певної древньої професії. Взагалі, я дуже вимогливий до жінок, особливо до своїх. Теми, що стосуються якихось речей «із шармом», безумовно, користуються попитом. Я люблю писати про це. Але обов’язково має бути щось основне – краще, коли це якась серйозна незатерта думка – тобто, ти сучасними словами пишеш про важливі для тебе вічні речі, пишеш, скажімо, про наркоманів, як про апостолів чи про рицарські поєдинки, як про боротьбу хороших копів і тупих аутсайдерів із сусіднього гуртожитку. Чи навпаки. Моя головна, улюблена, провідна тема – смерть. Я собі чомусь так наївно уявляю, що лише про неї, в її присутності неможливо збрехати, бо перед її чарівними очима будь-хто щирий, як ніколи.

-                     Навіщо тобі у поезії нецензурна лексика? Хіба це надихає?

-                     Це питання мене переслідує, як вагітна коханка. Зрештою, я не так вже й багато вживаю тих лайливих слів, а коли вживаю, то, на мій погляд, виправдано. Наприклад, не можу собі уявити, якими словами можна виразити почуття людини, котрій на ногу впав камінь чи якій продали галіму траву? Мова – одна, в ній нема жодного поділу, поділ придумали дебіли, бо треба об’єднувати, збагачувати мову, а не шукати в ній якісь теоретичні поділи. Мова дає можливість писати про все, вона дає всі варіанти, в цьому її фішка:

Мова дає життя поезії, ділиться сигаретами,

А за потреби зичить на пиво і презервативи.

Поет входить у вічність, як тенісист між сетами

Входить у душову кабіну для відновлення сили.

-                     Яка в тебе Муза – Чорна чи Біла?

-                     У мене була муза, тобто, я довго думав, що вона насправді хоч якась муза, але тепер зрозумів, що лише вигадав собі всю цю історію, всю цю романтику, всі ці запахи і поцілунки. Моя муза – метафора, порівняння, вона зриває голос при читанні віршів, вона не дає дихати, волочить за собою, поки її не задовільниш. Моя муза останніх двох місяців римована, мені нестерпно соромно за це, бо верлібри – це на голову вищі вірші, але що поробиш: музу, як і смерть, не обирають. Вона сама приходить, роздягається і надається тобі у користування до якогось кінечного результату, скажімо, вірша. А зранку йде, не попрощавшись.

-                     Чи легко тебе спокусити? Я не тільки жінок маю на увазі…Я про все… За щоб ти

продав душу дияволу?

- Спокусити мене достатньо легко, головне, аби в мене був відповідний настрій. Найбільше і найчастіше мене покушають хороші книжки, тобто красне письменство, і прекрасне жіноцтво, алкоголь, подорожі, кров, галюцинації й інша туфта. Якщо в мене є душа, якщо я її ще не встиг продати, то, думаю, продав би. Кому і за скільки – інша розмова (сміється – Авт.).  Мій вірш «Ісус, Еврідіка, Орфей» починається словами: «Я люблю славу: так, як інші люблять життя». Думаю, цим багато сказано. Хоч і не все. Адже життя – не найбільша цінність. Найбільша – це смерть, після котрої, надіюся, стають безглуздими такі дрібниці, як життя.


Газета "Неділя"

 


КОМЕНТАРІ

Ім’я

Коментар

Введіть код,
зображений на малюнку

ОСТАННІ СТАТТІ

Сергій Тримбач: «Книги не обираю, радше вони обирають мене»

«Поєднаємо патріотизм зі здоровим глуздом»

Під час презентації книги Ульяненка люди познімали з себе одяг

Брати Капранови дали десять порад публіцисту

Серед багатих українців стало модним дарувати "круті" книжки

Обіцянка – не цяцянка!

Приблудна культура

Перший гайдамака в Україні

Я відведу тебе в музей сексу

Лірика одинаків

Ліна Костенко: Усяка наволоч український народ принижує, а він десь загубив у собі відпорність

Тарас Чубай Наш партизан

Сергій Жадан: Мені цікаво дивитися вітчизняну порнуху

Жадан обійшов Толстого

Донию понравился анекдот Бенюка о богатом дядюшке

Про те, як донецькі люблять наш фест...

Така от <...> мода?

Із щоденника Сергія Федаки. Жадан

Роксоляна Свято : Сад без огорож

Зачарована стежина уяви – 2

Всі права застережені.

© 2008 Мистецьке об'єднання «ОsтаNNя Барикада»