АНДРІЙ ЛЮБКА: «ЖИТТЯ МАЄ БУТИ КОРОТКИМ І СЛІПУЧИМ, ЯК КОКАЇНОВА ДОРІЖКА»17.11.2008 18:54
АНДРІЙ ЛЮБКА:
«ЖИТТЯ МАЄ БУТИ КОРОТКИМ І СЛІПУЧИМ, ЯК КОКАЇНОВА ДОРІЖКА»
- Я ще не бачила тебе, але вже чула про твою вроду. Як ти живеш з такою красою? Адже краса є тяжкий хрест…
- Ну,
власне, досить незручно починати розмову з такого питання. Але… Про те,
що зовнішня краса багато чого значить, я дізнався зовсім недавно.
Дивно, але про свій вигляд я навіть не думав, про нього взагалі жодним
чином не йшлося. І аж потім раптом побачив, що в Інтернеті забагато
фото з моїх виступів, а обговорюючи фестивалі,
люди говорять не про мої вірші, а про волосся, голос, жести… Чесно
кажучи, мені це зовсім не сподобалося. Хотілося б, аби більше уваги
приділяли віршам, обдумовуванню та перечитуванню їх, а не обговоренню
диявольських ноток у погляді. Але це так, між іншим. Ці загалом дивні
речі, які відбуваються – з жінками та їх уподобаннями в поезії, вся ця
їхня екзальтованість і теде, - хіба вони варті справжньої уваги? Думаю,
не надто приємно відчувати, що хтось дивиться на тебе, як на тварину, і
думає лише про одне. Що хтось у готелі намагається поселитися у
сусідньому номері, а за столиком сидіти поруч…
- Чи міг би ти покохати невродливу жінку і присвятити їй геніальний вірш?
- Боюся
видатися банальним, але справа зовсім не в цьому. Я не впевнений, що
зможу колись – і зараз теж – описати це словами чи якось зрозумілою
формулою, але все ж: врода жінки – це поняття аж занадто абстрактне.
Скажімо, мене більше цікавить енергетика, погляди, розум. Востаннє я
закохався саме через погляд, який був спрямований прямо в мене – в
самоту мою і німоту. Це був погляд, в якому було сто дзеркал. Побачивши
ці очі, я здався одразу – без переговорів, перестрілок і флірту.
Напевно, в цьому і вся штука – просто відчути, що ця людина тобі
підходить, чи, власне, вона створена для тебе. Якось, з незрозумілих
мені досі причин, я зібрався й поїхав у один з обласних центрів
Західної України, де жила дівчина, з котрою нас колись щось
пов’язувало. Мені було важко, я не хотів більше нікого бачити – тому
зібрав речі й поїхав. Пожив у неї трохи більше тижня і зрозумів, що
мені це нецікаво. Але я всім їм вдячний – за жертовність, за розуміння.
Зрештою, саме жінки завжди витягували мене з усіляких депресій і ломок.
Гарні чи негарні – другорядна справа, головне – мої. Вірші про любов і
страждання присвячені у більшості своїй їм. Чесніше кажучи – одній.
- Як кохають поети? І де вони це роблять?
- Не
думаю, що кохання поетів об’єктивно відрізняється від кохання столяра
чи працівника заводу з виробництва презервативів або пива. І взагалі –
кохання поета, як на мене, значно гірше від усіх можливих інших кохань.
У ньому немає простоти, вдячності. Уяви собі, Таню, що людина любить не
тебе, а саме кохання, любить не тебе, а вірші, які пише завдяки тобі.
Тобі би це сподобалось?? Не думаю. Єдиний плюс у цьому – що цілий світ
промовляє твоє ім’я, ти залишаєшся в історії як Муза. Щодо місця, то
воно не має значення. Найбільше мені сподобалось в університеті під час
пари, чи в автобусі, коли всі дивляться. Я про писання віршів, звісно
(сміється – Авт.).
- Чи заважають тобі прихильниці краси і таланту Андрія Любки?
- Все-таки,
напевно не заважають. Думаю, було би значно гірше, якби їх не було.
Інколи приємно відчувати на собі погляди, відчувати, що ти комусь
потрібен (сміється – Авт.). Нещодавно прочитав один відгук про
літературний вечір, в якому брав участь – так ось, дівчина пише, що
коли я читаю вірші, то читаю їх кожною клітинкою тіла, кожним ґудзиком,
наповнюючи повітря своїми жестами, ніби віршами. Тому я маю бути
вдячний своїм прихильницям за певну популяризацію мене, вони мною
діляться між собою, наче Ісус рибою й хлібом. А
незручності – так, вони є, насамперед у тому, що моя дівчина не надто
позитивно ставилася до таких прихильниць і їхнього спілкування зі мною,
але не думаю, що вона хоч колись мала в цьому рацію.
- Цікаво почути про найкумедніший вчинок твоєї фанатки. Можеш згадати?
- Вона
подзвонила в такому п’яному стані, в якому можу бути тільки я час від
часу. Сказала, що знає, що через п’ятнадцять хвилин я маю виступ, але
хоче мене вже – зараз. Я сказав, що ідея, звісно, прикольна, але я в
Луцьку, а вона – у Львові, тож ця маленька дрібниця може суттєво
попсувати наші плани. Вона не розгубилася, каже: «Давай тоді займемся
цим по телефону». Я відповів, що не проти, але зараз трохи зайнятий –
хочу хоч трохи підготуватися до виступу. І тоді вона попросила залишити
телефон на сцені – для того, щоб вона чула, як я читаю. Додала, що їй
буде приємно чути мій голос, мої вірші, а вона під час виступу буде
думати про мене, ну, і все таке інше… Зрештою, я поставив телефон на
сцену (сміється – Авт.), це мене самого збуджувало. А вона отримала
задоволення, що теж само по собі непогано.
- Чи робив ти щось епатажне заради дівчини? Чи підпадає під твій стиль щось у
такому роді, як різати вени, стрибати з моста, переслідувати жертву з букетом квітів?
-
Звісно, робив. У моєму житті була одна дівчина, заради якої я був
готовий на все – на будь-які дурниці, пустощі, подвиги. Власне, цій
дівчині і присвячена більшість того, що я написав. Тобто, не так:
присвячено їй мало, але писалися всі ці вірші з думкою про неї. У таких
речах я абсолютний романтик – мені подобається дивувати дівчат. Різати
вени, плакати, вчиняти самогубства – так, це те, на що я одразу б пішов
за потреби. Скажу більше – для мене справжня любов охоплює весь
діапазон: від квітів – до вбивства. Хоча найкращий спосіб любові –
любити саму любов. І жаль, що цього не зрозуміла та дівчина – хоча вона
багато чого не зрозуміла – адже задля неї я готовий був перевертати
гори, писати вірші. А вона весь час робила такі речі, які ніколи й
нікому не пробачав і не пробачу.
- Тобі подобається Маяковський. Поет страждав, і це впливало на його імідж.
«Мама, ваш сын прекрасно болен…» Як ти працюєш над іміджем? Чи добре знаєш, в чому є твоя власна «фішка», твоя харизма?
-
Так, Маяковський – один з моїх улюблених поетів. Він дійсно страждав,
але його імідж творило саме разюче непоєднуване сполучення сталевої
революційної сили і тендітного, закоханого поета-романтика. Саме ці дві
сторони, діаметрально протилежні, робили і роблять його цікавим. Я,
безумовно, працюю над своїм іміджем. Взагалі, вірю у фразу, що поет –
це спочатку біографія, легенди і чутки, а вже потім вірші. Так
мені сказав один з друзів, дуже відомий письменник. Він говорив:
«Спочатку дай всім тебе роздивитися, помацати, обнюхати. А вже потім
вони почнуть читати і вчитуватися у вірші – коли наситяться самим
тобою». Виходячи з тої позиції, що література в сучасному житті – це ще
й шоу-бізнес, ми об’єктивно мусимо займатися якимись менеджерськими
штучками. Від цього багато залежить. Епатаж, жінки, тексти, конфлікти,
виступи – потрібно все. Якщо чесно, то для мене колись самого дивно
було – що означає «поет виступить там-то», що поет –музична група чи
цирк?? Ну ось, власне, і прийшлося руйнувати стереотипи – поет сьогодні
має бути симфонічним оркестром і стриптиз-групою, і лише тоді стане
своєрідною зіркою. А моя харизма, певно, в поєднанні сучасних віршів із
зовнішністю і голосом, біографією і фартовістю.
- Чи не боїшся ти колись закінчити пострілом – через страждання або заради того,
щоб залишитися в світовій літературі?
- Ну чого ж тут боятися – я чекаю цього моменту (сміється – Авт.). Вважаю
такий вид смерті найкращим і найприйнятнішим для чоловіка. Я думав про
це десятки разів. Декілька разів був за крок від самогубства.
Втримувало мене єдине – не зрадлива кохана чи завжди п’яні друзі –
розуміння того, що зарано. Просто зарано. Я ж розумію, що ефектно піти
з життя треба у потрібний момент, бажано тоді, коли за спиною буде купа
написаного. Тобто, основна мета життя – написати щось вартісне. На
рівні Овідія.
- Деякі чоловіки стають відомими не дуже коректним (з точки зору моралі) шляхом.
Наприклад, завдяки статевим стосункам з впливовими чоловіками. Тебе не підозрюють у такому шляху до слави?
-
Ніколи не думав, що у когось може виникнути така думка. Розумію, що
поети часто відзначалися «цікавими» деталями характеру й біографії. Тут
варто згадати хоча б Лорку. Ну чи давню хорошу історію про Верлена й
Рембо. Взагалі, один мій друг цілком серйозно вважає, що справжній
митець у цьому житті має спробувати все – аби в нічому не брехати. Не
брехати, казати правду – основа основ для письменника. Якщо говорити
правду в цьому випадку, то я надаю абсолютну перевагу жінкам і
алкоголю, інше, в тому числі чоловіки, мене не цікавлять. Основним
принципом мого життя завжди було жити на краю, ходити по лезу, словом.
Я дійсно вважаю, що життя має бути коротким і сліпучим, як кокаїнова
доріжка.
- Що тебе збуджує як поета і як справжнього чоловіка?
- Тут,
певно, знову треба говорити про жінок, але обмежимося іншим. По-перше,
збуджує ризик. Це варто назвати навіть не збудженням, а порцією
адреналіну: коли відчуваєш, що твоя «місія» горить, як хороша
самогонка, коли ти граєш на межі фолу. У мене є такий непублікований
вірш – про наркомана і футболіста, власне, між ними я проводжу паралель
– коли ти відробив усі фінти, коли ти пробіг через все поле і завмер
перед ударом (дозою): зараз ти або влучиш і заслужиш славу і сліпучі
проміння кайфу і успіху, або ти змажеш і зникнеш. Думаю, варто
ризикувати в таких випадках. Дивно, але мені подобається політика,
шансон й інші авантюри такого типу. Мені подобаються чорні ділові
костюми і жорстокість, іноді я люблю виглядати вічно п’яним поетом з
розпатланим волоссям, іноді – улюбленцем долі і жінок. Все це, всі ці
зміни дають неповторне відчуття гри в життя, гри з найсвятішим, якого,
зрештою, немає. Думаю, що талант – якщо він справжній – не від Бога, а
змагання з Богом. У мені темних сил більше, це точно.
- Чи можна написати поему, скажімо, про панчохи? Чи така тема не користується
попитом? Про що ти пишеш з найбільшим натхненням – про те, що користується попитом або про те, що хоче висловити душа?
- Звісно,
поему про це встругнути можна. Я чомусь панчохи не толерую зовсім –
попри всю свою розпущеність ( я це називаю демократизмом), вважаю їх
проявом певної древньої професії. Взагалі, я дуже вимогливий до жінок,
особливо до своїх. Теми, що стосуються якихось речей «із шармом»,
безумовно, користуються попитом. Я люблю писати про це. Але обов’язково
має бути щось основне – краще, коли це якась серйозна незатерта думка –
тобто, ти сучасними словами пишеш про важливі для тебе вічні речі,
пишеш, скажімо, про наркоманів, як про апостолів чи про рицарські
поєдинки, як про боротьбу хороших копів і тупих аутсайдерів із
сусіднього гуртожитку. Чи навпаки. Моя головна, улюблена, провідна тема
– смерть. Я собі чомусь так наївно уявляю, що лише про неї, в її
присутності неможливо збрехати, бо перед її чарівними очима будь-хто
щирий, як ніколи.
- Навіщо тобі у поезії нецензурна лексика? Хіба це надихає?
- Це
питання мене переслідує, як вагітна коханка. Зрештою, я не так вже й
багато вживаю тих лайливих слів, а коли вживаю, то, на мій погляд,
виправдано. Наприклад, не можу собі уявити, якими словами можна
виразити почуття людини, котрій на ногу впав камінь чи якій продали
галіму траву? Мова – одна, в ній нема жодного поділу, поділ придумали
дебіли, бо треба об’єднувати, збагачувати мову, а не шукати в ній якісь
теоретичні поділи. Мова дає можливість писати про все, вона дає всі
варіанти, в цьому її фішка:
Мова дає життя поезії, ділиться сигаретами,
А за потреби зичить на пиво і презервативи.
Поет входить у вічність, як тенісист між сетами
Входить у душову кабіну для відновлення сили.
- Яка в тебе Муза – Чорна чи Біла?
- У
мене була муза, тобто, я довго думав, що вона насправді хоч якась муза,
але тепер зрозумів, що лише вигадав собі всю цю історію, всю цю
романтику, всі ці запахи і поцілунки. Моя муза – метафора, порівняння,
вона зриває голос при читанні віршів, вона не дає дихати, волочить за
собою, поки її не задовільниш. Моя муза останніх двох місяців римована,
мені нестерпно соромно за це, бо верлібри – це на голову вищі вірші,
але що поробиш: музу, як і смерть, не обирають. Вона сама приходить,
роздягається і надається тобі у користування до якогось кінечного
результату, скажімо, вірша. А зранку йде, не попрощавшись.
- Чи легко тебе спокусити? Я не тільки жінок маю на увазі…Я про все… За щоб ти
продав душу дияволу?
-
Спокусити мене достатньо легко, головне, аби в мене був відповідний
настрій. Найбільше і найчастіше мене покушають хороші книжки, тобто
красне письменство, і прекрасне жіноцтво, алкоголь, подорожі, кров,
галюцинації й інша туфта. Якщо в мене є душа, якщо я її ще не встиг
продати, то, думаю, продав би. Кому і за скільки – інша розмова
(сміється – Авт.). Мій вірш «Ісус, Еврідіка,
Орфей» починається словами: «Я люблю славу: так, як інші люблять
життя». Думаю, цим багато сказано. Хоч і не все. Адже життя – не
найбільша цінність. Найбільша – це смерть, після котрої, надіюся,
стають безглуздими такі дрібниці, як життя.
Газета "Неділя"
|