Треба більше поважного читва, замаскованого під гламур, – Ірванець
13.11.2008 11:56
–
В Україні не цікаво читати поетів. Виняток три-чотири імена: Жадан,
Андрухович, Ліна Костенко… Мабуть, цієї трійки досить. А от українська
проза, вона є і все більш цікава. Українська проза зараз вибухнула
дівчатами, жінками…
Поет, прозаїк, драматург, перекладач Олександр Ірванець завжди залишається енергійним, саркастичним, «стьобним» у своїй творчості, погляді на дійсність і сучасних людей. Коли ZAXID.NETдомовився з ним про інтерв’ю в одній із кав’ярень Львова, то його не
довелося шукати поглядом серед інших відвідувачів - одразу побачила
людину, яка свої емоції виражала бурхливою жестикуляцією. В цей момент
письменник говорив про те, що люди стали менше читати.
-
Радянський народ називали найбільш читаючим у світі. Тоді, в
київському, московському метро, автобусах, люди читали книжки. Тепер
читають газети, гламурні журнали і розв’язують оці нескінченні тупі
кросворди, де є фото Джорджа Клуні і треба написати в квадратику -
К-Л-У-Н-І. Люди це роблять, бо потребують якось заповнити свій мозок.
Але в радянські часи вони читали Валентина Пікуля і Моріса Дрюона, що
також мене не дуже тішило, проте, іноді вони також брали до рук щось
путнє. Зараз читають про те, що Ксенія Собчак зробила собі операцію на
лівій груді і страшно з того тішаться, і далі розв’язують кросворд, де
треба вписати К-Л-У-Н-І чи Д-Ж-О-Л-І. Тоді не було гламурних журналів,
Інтернету, кросворди друкувалися в кількох серйозних журналах типу
«Україна», «Огонек». Це лушпиння було тоді приторочене до чогось
серйознішого.
- Чому люди замість книжок беруть до рук журнали, пропозиція породжує отупіння?
-
Ні, ні. Я вважаю, що має з’являтися більше чогось серйозного, поважного
читва, замаскованого під гламур, а не навпаки. Я не владний це
перевернути, бо не є видавцем чи політиком. Просто думаю, що так має
рухатися наше суспільство. Треба виховувати в собі смак, відрізняти
мухи від котлет. Я читаю все своє життя, сьогодні в епоху Інтернету...
я не скажу, що є дуже самозакоханою людиною, я дуже самокритичний, але
от в Острозькій академії, де я викладаю, спостерігаю за студентами і
згадую себе в ті роки... Я тодішній знав і вмів більше за них,
теперішніх. Не можу це пояснити, але так є. Ми жили без жодних
Інтернетів. Я заривався у сховища бібліотеки, там було дуже багато
хороших книг, які мало хто читав, були дореволюційні видання російською
мовою, актуальна українська література, я побачив, що існує українська
проза. Я сам шукав і знаходив, читав книжку і розумів, що вона погана.
Мабуть, людина має бути більш самостійною і не вестися на рекламу, не
думати, що все, що їй показують з екрану і кажуть, що воно добре і
смачне, є таким. Так, як «Ваніш» - він же не виводить насправді всі
плями, але людина про це не знає і вірить, що він допоможе.
Дуже
багато цікавого є поза читанням, та й телевізор дивитися легше, і
людина йде (так фізіологічно влаштований наш організм), де легше, з цим
нічого не поробиш. Інша справа, коли в телевізорі виникає той самий
Пауло Коельо або Едуард Лімонов, Віктор Пєлєвін, Юрій Андрухович,
Сергій Жадан, тоді в голові щось зачіплюється за гачечок, і людина
потім, пробігаючи повз розкладку, бачачи книжку з цим прізвищем,
обов’язково її купить.
- Телебачення диктує моду на письменників?
- Модні ті, яких показують по телевізору, і через це саме вони користуються попитом.
- А кого читає Олександр Ірванець?
-
Я багато читаю, надаю перевагу всякій літературі. Як казав, здається,
Чарлі Чаплін, я не мушу їсти весь шматок м’яса, коли бачу, що м’ясо
зіпсоване. Так і з книжкою - коли я бачу, що воно мені не йде, я його
відкладаю. Зрештою, це стосується навіть досить добрих письменників. Я
дуже люблю Умберто Еко, його «Ім’я Троянди», а той самий «Маятник
Фуко», прочитав перші 200 сторінок, побачив - не йде і відклав.
Нещодавно я був у Польщі на стипендії, ми там мали таку синекуру,
шарові гроші, на які могли купувати книжки, привіз додому купу гарних
видань. Одне з них (його українською ще немає) - книга автора - одного
з співтворців коміксів про АстеріксатаОбелікса,
письменника, француза польського походження Рене Госсінні, - «Пригоди
Миколайка». Пам’ятаєте, був такий російський письменник Віктор
Драгунський, який написав «Денисчині оповідання», - так це ще крутіше.
Це світ дорослих, побачений очима дитини, плюс там є оці коміксові
малюночки, все описується з таким класним наївним гумором. Я не знаю,
до кого треба йти, якого видавця просити, щоб це переклали на
українську і видали. Ця книжка приречена на успіх, але ж наші видавці
про це не знають.
- Видавці кажуть, що зараз
важко знайти хороші тексти, письменники кажуть, що вони є, але їх не
хочуть видавати, бо це не піде, бо серйозна література зараз не є
актуальною?
- Видавці також є різні. Є потужні, які
мають більші фінансові можливості, можуть дозволити собі ризикнути
видати книжку, а раптом вона продасться. В цьому плані можу навести
такий приклад, я цю історію постійно розповідаю своїм студентам. Ми тут
нещодавно зустріли Віктора Морозова, перекладача «Гаррі Поттера», він
контактує мейлом з Джоан Роуллінг. Коли вона написала перший том «Гаррі
Поттера», то обійшла 34 видавництва, і це не наші, це англійські
видавці, вони їй казали, що така груба книжка, в такому форматі і
дитяча, а ви ще наполягаєте, щоб вона була без малюнків... Але
знайшовся 35 видавець, взяв це до друку і от - всесвітній бестселер.
Це питання глобальне, всепланетне. Видавець не хоче ризикувати. Між
іншим, те маленьке видавництво, яке видало першого «Гаррі Поттера»,
перепродало права більшому: і собі наварило гроші, і авторці. А перший
наклад першого тому був 500 примірників, навіть не тисячу.
- Як охарактеризуєте стан сучасної української літератури?
-Тут треба розділити прозаїків і поетів. Українська поезія, як на мене -
а я дуже досвідчений, кваліфікований читач поезії передусім - і в
житті, певно, прочитав кілька сотень тисяч кілометрів поетичних
текстів... от мені в Україні не цікаво читати поетів. Виняток
три-чотири імена: Жадан - це поет, який дуже багато працює, він
реформує українську поезію, другий - Юрій Андрухович, третя - Ліна
Костенко. Мабуть, цієї трійки досить. У світі є, може, десять поетів,
які мені цікаві, - я пересичений.
А от українська проза - вона
є, і все більш цікава. Це і Карпа, - взагалі українська проза зараз
вибухнула дівчатами, жінками - Софійка Андрухович, Оксана Луцишина,
Марина Соколян, зі старших це та сама Євгенія Кононенко. Є що читати, і
багато цікавого, я веду відділ літератури в журналі «Україна», ми там
принципово не друкуємо поезії. Я в кожному номері представляю
одного-двох, часом трьох прозаїків.
- Ви зараз здебільшого працюєте над перекладами...
-
Так. На Форумі презентував переклад всесвітньовідомого польського
драматурга Януша Гловацького, якому у вересні було сімдесят. Він живе
на дві країни - Нью-Йорк і Варшава. Його п’єси йдуть у 20 країнах
світу, перекладені купою мов. В Молодому театрі йде його п’єса,
перекладена мною, - «Четверта сестра». Цієї весни вона отримала шість
«Київських пекторалей», це найвища театральна нагорода в Україні, жодна
постановка не отримувала стільки. Це його автобіографічний роман у
новелах, це дуже така гостра, дотепна, саркастична і водночас лірична
проза. Я готую до друку ще одну книжку цього самого автора.
Зараз
«Грані-Т» видало переклад книжки покійного російського поета Олега
Грігорьєва, який був майстром чорного гумору для дітей, є багато
віршів, які всі пам’ятають, але навіть не знають, що це його.
- А власні твори?
-
У мене такий період, що мені подобається займатися перекладом, а своє я
ще буду писати, я ще напишу свій опус магнум. Це буде великий роман,
який вас вразить, ви всі будете стояти в черзі (сміється),
щоб потрапити на презентацію, і будите душитися, висіти на люстрах і
намагатися взяти автограф. Це буде вже невдовзі, на одному з майбутніх
Форумів.
- Форуму цього року 15, яке його значення для розвитку українського книговидання?
-
Однозначно Форум є найбільшим такого роду заходом в Україні. Все! Леся
Коваль створила 15 років тому такий феномен. Я дуже люблю Форум. Хочу,
щоб він і далі процвітав. Правда, він робиться все більше розшарпаним.
Коли ми приїхали, то, як сироти, ходили з торбами, нас не могли
поселити і так далі, - але це вже організаційні питання. Тут є люди зі
всієї України, я зустрів із Луцька знайомих видавців, запитав жартома,
чи вони напхали торбу грішми, вони сказали, що продалося будь-здурій.
Мої друзі-львів’яни розповідали, що тут є люди, які цілий рік
відкладають гроші, аби потім купити книжки на Форумі.
- Бо потім в книгарні не знайдеш...
-
В Україні є проблема дистрибуції, мало книгарень. Ті самі видавці мені
розповідають, що, уявляєте, в усій 47-мільйонній Україні є 300
українських книгарень. Причому більшість із них сконцентрована на
Правобережній Україні, а загалом з усієї більшості - в Західній
Україні, а в Луганську чи Одесі люди, які цікавляться українською
книжкою, мусять їздити до Києва, там вже щось можна купити. Зруйнована
система книготоргу. Тут, на Форумі, я бачу книжки, які я потім не
знайду. Люблю приїжджати на Форум, крім того, я дуже люблю Львів, не
лінуюся освідчуватися йому у коханні. По-перше, біля Оперного ми
заснували Бу-Ба-Бу, а ще, по-перше, я тут народився. У мене кінець 80-х
- початок 90-х пов’язаний зі Львовом.
- Як з того часу змінилося місто?
- Львів
- якесь самозамилуване, самозакохане місто. Воно дійсно дуже гарне, але
самі львів’яни, очевидно, вони перебільшують у своїх очах його
привабливість. Тому місто не розвивається, не росте, немає якісних
змін. Є зміни на гірше, ці жахливі корки на дорогах. Не розширюється
інфраструктура, це прикро. Про це повинна дбати міська влада. Тут,
мабуть, є більш розвинене громадянське суспільство, львів’яни самі
мають кілька разів вийти до міськради, закидати чиновника помідорами
або побити вікна. Розвиток є, але він дуже слабкий.
