Таня Малярчук вирішила: час уже «Говорити»

05.01.2009 16:54

Остання за часом написання книжка Тані Малярчук «Говорити» досить різко відрізняється від кожної із попередніх, і це може бути і плюс, і мінус - залежно як подивитись. Що безсумнівно - вона шукає свій голос. Адже раніші Танині книжки теж не дуже-то улягають у стрункий ряд. Молода авторка екпериментувала і з формою, і зі способом оповіді, і з сюжетом, який іноді губився, а часом - як от у «Згори вниз» - брав на себе головну роль.

У «Говорити» письменниця постає розповідачем. Найбільше її історії скидаються на плітки або оповідки, які підлітки переповідають у випадкових компаніях. В обох випадках всім досить байдуже, про кого йдеться, співчуття тут «нєумєстно», головне - «оно як воно буває!». Чим химерніші й кривавіші такі історії - тим краще. Головне, щоб містичність не переважала поріг довіри слухачів. Але й побутові колізії по типу «він її кохав, а вона виявилась...», «і от вирішили вони удочерити цю дівчинку...» - теж цілком у дусі жанру. Найкраще, коли письменник наважується чесно зібрати ці «сторі» у жмуток оповідань, а не низати їх на кістяк фабули. Бо коли єдина мета й цінність сюжету - тримати все вкупі, це завжди хибує на штучність і за-вуха-притягнутість. Найвправнішою майстринею цього жанру із сучасних українських авторок назвала б Євгенію Кононенко, а з російських на пам’ять спадає Вікторія Токарєва.

Здавалось би, можна кваліфікувати «Говорити» як вправи зі стилю і чекати наступної книжки Тані Малярчук. Але є дещо, що змушує пам’ятати про ці історійки довше, аніж триває задоволення від читання. Та й зовсім не обов’язково твори такого роду приємні. Таня епатує читача у свій, звичний уже спосіб - змалюванням природних речей, про які не заведено писати або говорити вголос: «нігті шаруються, волосся випадає, вікно - брудне», «любиш мене - люби мій дим. Люби мій тютюновий сморід», «він не голився, не мився, не міняв сорочки». І йде в цьому трохи далі: почуття й емоції героїв у неї так само, за законами жанру, цілком життєподібні, але з якихось маргінесів чуттєвого спектру. Наприклад, остання цитата, про чоловіка, що не мився (а далі по тексту він ще й вирішує, що не варто йти у вбиральню, можна випорожнюватись де сидиш) - із новелки «Любов».

Оскільки ніде в книзі не вказано авторського визначення форми, то назвемо три групи текстів - «Голоси», «Замаґурка» і «Батарея Муравйова» - збірками новел. Кожна із них має свою структуру й інтонацію, чимсь подібні, але чітко індивідуальні. Вони всі про одне й те саме - про любов і смерть, про дорослішання й усвідомлення себе, некримінальні злочини, самотність і безліч способів співіснування. Найбільше вони відрізняються способом оповіді (залишимо мудре слово «нарація» професійним критикам, аби не паритись, як то його правильно відміняти). Перша збірка - то анонімні голоси. Вони мають між собою чудову, не дуже складну, й тим принадну таємницю. Читач про неї починає здогадуватись ще до середини збірки й щасливо переконується у правильності свого припущення наприкінці. В автокоментарі Таня пише, що «ця книжка виникла з потреби вдягатись на час короткого оповідання в чужі голоси, щоб нарешті вийти за межі власного імені». Варто сказати, це їй добре вдалось. На мене, нема гірше, ніж коли автор перебирається в чужу личину, але, не уявляючи її собі гаразд, ліпить щось абсолютно неживе, штучне й жалюгідне. Танині персонажі досконалі у всьому - і в тривіальності, і в безбашенності. Головною спільною ознакою творів Малярчук, ще від «Ендшпіля Адольфо», здається, є те, що вони - для і про «не-таких». Їх навіть диваками не назвеш (особливо персонажів «Говорити»), та й означення «не від світу сього» теж їм не надто пасує. Вони досить пересічні, а всі їхні таргани в головах, кручені мотивації цілком легко можна уявити як риси сусідів чи дальніх родичів. Оця невловна інакшість була привабливою завжди, а в «Говорити» її доведено до абсолюта. Зокрема, за рахунок значно меншої насиченості тексту. Здається, крім голосу, авторка в цій книзі шукає легкості й прозорості. І знаходить-таки їх у «Батареї Муравйова».

Розповіді про дитинство від імені дитини - річ вдячна, коли воно добре ладиться. Можна обійтись без агресії - і без виправдання власного пацифізму, можна ліпити симпатичні абсурди без жодних докорів сумління і мотивів, можна вживлювати в текст безвідмовні гачки у вигляді однакових для автора й читача реалій. І Таня із всього того користає беззастережно. Крім хіба махрової неоригінальності цього методу - жодного мінуса. Все працює, стиль витанцьовується. Куплені на вкрадені гроші іграшки, з’їдена потай каша молодшого товариша і квасольки у нірки гномикам солодко гріють душу читача й гарантують прихильність автору. Утім, не все так солодко: смерті в цій книзі вдосталь, та й ще одної, наостанок, авторка не пошкодує.

А щодо Замаґурки - то це село, яке весь світ. І тим виставлено правила гри для її голосів. Таня Малярчук сама виробляє закони для свого іграшкового світу й захоплено в ньому грається. Комусь такі ігри видадуться нудними, хтось радісно до них долучиться. Принаймні, вони чесні, без б.