Розтягуючи київську гуму рожевою мрією30.12.2008 15:07
Від
роману, написаного в метро, трамваї та на кухні, не може не віяти
реалізмом. Який на запах реалізм Дениса Кожухова у романі «Гумовий Київ
рожевих мрій»? Він пахне комуналкою, пивом, дешевими цигарками,
брудними переходами, бухлом і немитим туалетом. Примітивно? А чи може
реальність бути іншою?
Якщо намалювати хмарку тегів до твору,
найбільшим і найжирнішим кеглем на ній буде вибите чарівне слово з
трьох літер. Можливо, так наголошуючи на ньому, автор прагне виділити
ту саму «гумовість» великого і бездушного метрополісу, чи «рожевість»
невиправданих мрій, або ж, пояснити сам сенс життя, чи, можливо,
вразити читача багатством свого словникового запасу? Що б там не було,
вступаючи в хімічні реакції з класичним письмом, виглядає химерно. А ще
зауважте, що Бог у романі каже: «Окей».
А ще у тій хмаринці
тегів двічі згадується моє місто. Одного разу сховавшись на логотипі
пива, а другого – під назвою судна. Та мова у книжці зовсім не про
Славутич.
Історія сучасного Попелюшки (не від слова
«пелюшки») Тараса Чубринського (майже Чубинського), який мріє стати
відомим співаком у рок-групі, починається з маленького села, але доля
кидає йому виклик і майже за вуха притягує до столиці. Місця, де
збуваються мрії, спалахують зірки, дорогі бренди ваблять своєю
близькістю і в той же час недоступністю, де разюча різниця між бідними
і багатими досягає свого апогею.
Тарас, молодий чоловік із
дітьми і дружиною, обліплений татуюванням зі свастикою у знак протесту
проти маси, мріє стати відомим музикантом. Його протест у різних
проявах триває до кінця роману. Одразу згадується: «Я особистість!» –
кричав натовп. – «А я ні», – промовчала тиша».
Київ приносить
Тарасові багато нового і досі незнаного. Невдячну працю, насолоду від
життя третьосортної людини. Зокрема, і кохання. Спочатку герой
знайомиться із дівчиною – великою любителькою кладовищ і смутку. «Вона
називала себе «готесою»… Жартуючи, я переінакшив назву її – як вона
висловилась – призначення в житті на співзвучне слово «готівка», за що
і отримав стусана у плече важкою чорною сумочкою». Одна з найкращих
фраз роману. Майже уайлдівська гра слів.
Минає зовсім не
багато часу, і вуаля, ось воно! Приходить справжня любов. Незабаром
Тарас уже живе з дівчиною, яка на другій зустрічі пропонує секс, бо
дуже хочеться, і його вже не було 9 місяців. Почувши згоду, вона
напивається настільки, що не може вимовити навіть власну адресу… І
байдуже, що десь далеко Тарасові діти чекають на батька. У людини ж є
дві базові потреби – кохати і знати. От і кохають. І забороняється
забороняти. Споглядаючи їхнє кохання, Станіславський сказав би: «Не
вірю!». Не було ані запаморочення, ані романтики, шалених жертв і
страждань, не було навіть «я тебе кохаю». Не було «Самбуки» почуттів.
Була «Блакитна лагуна», розмірена і приторна. Було життя. Сіре, але
щире.
Барв буденності додає музика. Гурт. Кілька акордів
здатні надати крила, ноти роблять людину безсмертною у пам’яті інших. У
пам’яті натовпу, проти сірості якого так запекло бореться герой.
Наполегливо виборсуючись із неіснування, Тарас і його друг Симко
знаходять продюсера, завзято крокують до відомості, до популярності.
Рятуючись від масовості творчістю, вони врешті-решт стають масовими.
Парадокс.
Дружбі у творі, мабуть, надається значення більше,
ніж любові. Дружба стабільніша і тривкіша за кохання. Друг наче
ближчий, із ним краще виходить мріяти.
Але мрії, чи то
рожеві, чи фіолетові, чи зелені, не мають права на існування у
сучасному світі. Мають бути лише цілі. З чітким планом реалізації та
часовими рамками. Покинута молода дружина й діти як базис нового життя
та безсенсова праця різноробочим по підвалах і сховищах задля
існування не наближають до мрії-мети. Звісно, якщо око на тебе не
поклала сама Доля. А Доля, існуючи в паралельному вимірі, пильно
наглядає за Тарасом, змотуючись у клубок в другій сюжетній лінії.
Стиль
написання роману доволі своєрідний. Як на мене, трохи нагадує «Windows
on the world» Фредеріка Бегбеде, «Години» Майкла Канінгема і «Місіс
Делоуей» Вірджинії Вулф. Існування двох паралельних ліній надає твору
більшої глибинності. Пані Зажура, молодик Оптимізм, старий дідусь
Мудрик і тітонька Віра Надіїна Любов ведуть світські бесіди про життя,
коментуючи події твору. В кінці роману до них приєднується Пам’ять - та
сама, до якої так тягнувся Тарас. «А про те, що зі мною трапилося в
минулому житті, берегла сюжети, прокручуючи їх час від часу перед
очима, раптово зміцніла і якась нова Пам’ять».
Постійна адреса сторінки: http://sumno.com/literature-review/roztyaguyuchy-kyjivsku-gumu-rozhevoyu-mrijeyu/
|