Розтягуючи київську гуму рожевою мрією

30.12.2008 15:07

Якщо намалювати хмарку тегів до твору, найбільшим і найжирнішим кеглем на ній буде вибите чарівне слово з трьох літер. Можливо, так наголошуючи на ньому, автор прагне виділити ту саму «гумовість» великого і бездушного метрополісу, чи «рожевість» невиправданих мрій, або ж, пояснити сам сенс життя, чи, можливо, вразити читача багатством свого словникового запасу? Що б там не було, вступаючи в хімічні реакції з класичним письмом, виглядає химерно. А ще зауважте, що Бог у романі каже: «Окей».

А ще у тій хмаринці тегів двічі згадується моє місто. Одного разу сховавшись на логотипі пива, а другого – під назвою судна. Та мова у книжці зовсім не про Славутич.

Історія сучасного Попелюшки (не від слова «пелюшки») Тараса Чубринського (майже Чубинського), який мріє стати відомим співаком у рок-групі, починається з маленького села, але доля кидає йому виклик і майже за вуха притягує до столиці. Місця, де збуваються мрії, спалахують зірки, дорогі бренди ваблять своєю близькістю і в той же час недоступністю, де разюча різниця між бідними і багатими досягає свого апогею.

Тарас, молодий чоловік із дітьми і дружиною, обліплений татуюванням зі свастикою у знак протесту проти маси, мріє стати відомим музикантом. Його протест у різних проявах триває до кінця роману. Одразу згадується: «Я особистість!» – кричав натовп. – «А я ні», – промовчала тиша».

Київ приносить Тарасові багато нового і досі незнаного. Невдячну працю, насолоду від життя третьосортної людини. Зокрема, і кохання. Спочатку герой знайомиться із дівчиною – великою любителькою кладовищ і смутку. «Вона називала себе «готесою»… Жартуючи, я переінакшив назву її – як вона висловилась – призначення в житті на співзвучне слово «готівка», за що і отримав стусана у плече важкою чорною сумочкою». Одна з найкращих фраз роману. Майже уайлдівська гра слів.

Минає зовсім не багато часу, і вуаля, ось воно! Приходить справжня любов. Незабаром Тарас уже живе з дівчиною, яка на другій зустрічі пропонує секс, бо дуже хочеться, і його вже не було 9 місяців. Почувши згоду, вона напивається настільки, що не може вимовити навіть власну адресу… І байдуже, що десь далеко Тарасові діти чекають на батька. У людини ж є дві базові потреби – кохати і знати. От і кохають. І забороняється забороняти. Споглядаючи їхнє кохання, Станіславський сказав би: «Не вірю!». Не було ані запаморочення,  ані романтики, шалених жертв і страждань, не було навіть «я тебе кохаю». Не було «Самбуки» почуттів. Була «Блакитна лагуна», розмірена і приторна. Було життя. Сіре, але щире.

Барв буденності додає музика. Гурт. Кілька акордів здатні надати крила, ноти роблять людину безсмертною у пам’яті інших. У пам’яті натовпу, проти сірості якого так запекло бореться герой. Наполегливо виборсуючись із неіснування, Тарас і його друг Симко знаходять продюсера, завзято крокують до відомості, до популярності. Рятуючись від масовості творчістю, вони врешті-решт стають масовими. Парадокс.

Дружбі у творі, мабуть, надається значення більше, ніж любові. Дружба стабільніша і тривкіша за кохання. Друг наче ближчий, із ним краще виходить мріяти.

Але мрії, чи то рожеві, чи фіолетові, чи зелені, не мають права на існування у сучасному світі. Мають бути лише цілі. З чітким планом реалізації та часовими рамками. Покинута молода дружина й діти як базис нового життя та безсенсова праця різноробочим по підвалах і сховищах задля існування  не наближають до мрії-мети. Звісно, якщо око на тебе не поклала сама Доля. А Доля, існуючи в паралельному вимірі, пильно наглядає за Тарасом, змотуючись у клубок в другій сюжетній лінії.

Стиль написання роману доволі своєрідний. Як на мене, трохи нагадує «Windows on the world» Фредеріка Бегбеде, «Години» Майкла Канінгема і «Місіс Делоуей» Вірджинії Вулф. Існування двох паралельних ліній надає твору більшої глибинності. Пані Зажура, молодик Оптимізм, старий дідусь Мудрик і тітонька Віра Надіїна Любов ведуть світські бесіди про життя, коментуючи події твору. В кінці роману до них приєднується Пам’ять - та сама, до якої так тягнувся Тарас. «А про те, що зі мною трапилося в минулому житті, берегла сюжети, прокручуючи їх час від часу перед очима, раптово зміцніла і якась нова Пам’ять».