Піщаний дім для ляльок
29.12.2008 13:33
Маріанна Кіяновськаживе і працює у Львові. Вона є авторкою шести збірок поезій,
перекладач, есеїст, літературний критик і літературознавець. Книга, про
яку йдеться, – перша прозова спроба. У збірнику шість новел.
Читати прозу письменниці нелегко,
непросто. Око, що призвичаїлося бігати рядками в пошуках сюжетних
вузликів, зчіпок-розчіпок, думаю, нічого в її текстах не знайде, але не
тому, що там нема, що шукати. Текст має поверхню і дно, тобто
вертикаль. Темпоритм розвитку подій максимально сповільнений і
притишений. Читання потребує спокійної уваги та співтворчості, і
уважний читач обов´язково відчує й напругу пристрасті, й глибину та
важливість «дрібничок», що складають інтимне життя кожної жінки.
На перший погляд, проблематика новел не зачіпає нічого зверх
гострог о. Як правило, це – жіночі історії, що містять у собі щось
потаємне, незвідане, і воно вабить нас, як остання незаймана ілюзія, що
ще не зникла, це – опис найтонших рухів закоханої жіночої душі.
Новела «Все як треба» – вічна таїна жіночого щастя й зневіри в
країні любовних таємниць і марних, даремних жалкувань; повітряно-легка
розкіш прогулянки потаємною стежкою жіночої душі (про що говорить
поетична назва книжки) й загостреної чуттєвості; проблема часу, що
згаяний даремно й безнадійно втрачений – внутрішнє життя суб´єктивного
«я»: «…о, Максе, ти знову акторствуєш; ти дуже подобаєшся жінкам, і ми
це чудово знаємо. Але ми із тобою звикли, що у нас все чудово, – і в
нас взагалі, і в нас як у нас; ми призвичаїлися до атмосфери
невловимої, ненав´язливої безтурботності, у нас щось на кшталт свята,
розтягнутого на щодень, – добра їжа, добре взуття, нам з тобою ніщо не
муляє, і ніщо не дошкуляє, а все, чого нам не хочеться, стається не з
нами».
Дочитавши новелу до кінця, ми довідалися, що насправді «все як
треба» – просто «декорація», тобто несправжнє, фальшиве життя. Гарний
сподіваний висновок авторки: «Але мало мати щастя, з ним ще треба
навчитися жити», чого героїня новели не зуміла.
Новела «Гра у живе і мертве» – про те, що закохані живуть по своїх
законах. Інколи помиляються, знаючи наперед, що за помилки треба
платити. Але протистояти любові ніхто не може, а коли намагається, то
прирікає себе на тяжкі душевні муки. Спроба героїні примиритися зі
собою принесла смерть: «Я заплющила очі – просто заплющила. Все, без
чого я не змогла би жити, я мала в цю мить перед собою, всередині себе;
я нарешті збагнула себе; мені більше не хотілося втікати. Здається, я
таки заплатила Перевізникові. Здається, вмерла».
Характерною для стилю письменниці, на мою думку, є новела
«Прометей». Про що розповідає ця новела, що налічує двадцять шість
сторінок? Сидить собі чоловік «під деревом у тіні – звичний для всіх у
своєму інвалідному візку» – невиліковно хвора нерухома людина. Мурашки
повзають по його тілу:
«Думки про мурашок можуть бути думками про що завгодно… одна з
мурашок повзе по моїй руці, і це раптом нагадує мені про радість; і я
розумію, що все, про що я думаю, щільною, майже непроникною верствою
приховує мої істинні думки – про радість». Радість нерухомої людини –
рух повз нього усього, що рухається в його «тут-і-тепер»: тінь від
дерева, метелик, що сів на коліно.
«Люди проходять повз мене, повертаючись з міста, з роботи, тінь
крони поволі сунеться вбік, зовсім скоро її не стане… я міг би
придумати для них обличчя… я міг би придумувати їх безнастанно».
Видавець Оллендорф (1912 р.) відмовився друкувати роман Марселя
Пруста, мотивуючи це приблизно таким чином: «Можливо, я дурний як пень,
але не можу зрозуміти того пана, який на тридцяти сторінках розповідає,
як перед засинанням перевертається-перекидається з боку на бік». Письмо
нашої авторки за манерою нагадує прустівське. Підкреслюю, що вживаю це
порівняння в позитивному сенсі. На мою думку, це – помітна спроба
втілення стилю «потоку свідомості» на українському мовному грунті.
«Це – ніби гра… Звичайно, я не сплю. Я встаю з ліжка – гола, бо все
спаковане…. Білий колір – насправді не білий, не кремовий, не
пастельний, я не вмію його назвати… не виключено, що за межами сну я
сплю, я це розумію. І саме тому є так, що я майже не сплю. Не
виключено, що сон – це мій єдиний спосіб не спати».
У тексті новели «Маг і принц» я знайшла рядки, що, на мій погляд, точно визначають тематику першої прозової книги Маріанни Кіяновської:
«Маврині ляльки… знали, що насправді є не те, що власне, відбувається,
і не те, що уже відбулося, а те, що так ніколи і не настало, не сталося
і не збулося» – вустами ляльок промовила істина!
Маріанна Кіяновська. Стежка вздовж ріки. Новели. К.: Факт, 2008. - 240 с.
http://www.bukvoid.com.ua/reviews/books/2008/12/15/123109.html
|
